Розділ X. Розмова між двома дверима

Ніч у будинку стояла тиха.
Другий поверх потопав у напівтемряві, лише м’яке світло з лампи в коридорі лягало вузькою смугою на підлогу.
Здавалося, усе завмерло — навіть час боявся порушити цю крихку тишу.

Аліна стояла біля вікна своєї квартири, загорнута в ковдру, з чашкою чаю в руках.
За стіною — там, у тридцять восьмій, — чувся легкий шелест: Марк ходив, мабуть, знову писав щось у своєму блокноті або збирався лягати спати.
Вона всміхнулася. Цей шелест став для неї чимось… рідним.
Таким самим, як запах кави зранку чи звуки дощу за вікном.

Але сьогодні в грудях було неспокійно.
Після тієї вечірньої зустрічі біля дверей вони ніби опинилися в дивному проміжку — не чужі, але ще не разом.
Їхнє мовчання стало теплішим, проте слова досі не могли прорватися назовні.

Вона зітхнула, поставила чашку на стіл, вийшла в коридор.
Секунда вагання — і три тихі удари у двері.

Двері відчинилися швидко, ніби він теж стояв поруч, чекаючи.
Марк був у тій самій сірій футболці, з трохи розкуйовдженим волоссям, а в руках тримав напівпорожню чашку з кавою.

— Привіт, — тихо сказала вона.
— Привіт. Не спиться?
— Не зовсім. — Вона вдихнула повітря, ніби збиралася стрибнути з висоти. — Можна на хвилинку?

Він кивнув. Вона переступила поріг. Квартира виглядала так само, як вона собі уявляла: мінімалістична, але затишна. На підвіконні — горнятка з кавовими зернами, на столі — розкритий блокнот і крейда, така сама, якою він писав на дошці.

— Не сподівалася, що ти пишеш і вдома, — всміхнулася Аліна.
— Це… звичка. Коли думки не хочуть залишатися в голові, доводиться їх виписувати.

Вона присіла на край дивану.
Кілька секунд мовчання. Потім — тихо, але впевнено:

— Марку, можна тебе щось спитати?
— Звісно.
— Хто ми? — вона дивилася просто йому в очі, не тікаючи.

Він знітився. Провів рукою по волоссю, відвів погляд у вікно.
— Я боявся цього питання.
— Чому?
— Бо не знаю, як відповісти, щоб не злякати тебе.

— Ти вже колись мене злякав? — усміхнулася вона.
— Мабуть, ні… але й не пробував говорити серйозно.

Вона зробила ковток повітря.
— Тоді скажи зараз.

Марк поставив чашку на стіл, повільно сів поруч.
Його голос звучав спокійно, але в кожному слові відчувалася напруга, ніби він говорив уголос те, що довго ховав.

— Я… відчуваю до тебе щось справжнє. Без надмірностей, без штучності. Просто… ти поруч — і все стає простішим. Але після минулих стосунків я боюся знову помилитися. Тоді я вкладав усе, а залишився з нічим. І тепер іноді здається, що якщо зроблю крок — все знову зламається.

— І ти боїшся, що я втечу, так? — тихо спитала вона.

Він кивнув, не дивлячись.
— Ігор казав, що ти тікаєш від людей, коли стає важко. Я не хочу в це вірити. Але я не можу не боятись.

Вона підвелася, зробила крок до нього й зупинилась зовсім поруч.
— Знаєш, що іронічно? — прошепотіла. — Я теж боялася, що ти підеш першим. Бо всі йдуть, коли бачать, що я не така сильна, як здаюсь.

Він підняв погляд — повільно, наче боявся зруйнувати цей момент.
— А тепер?

— Тепер я не тікаю. — Її голос був тихим, але впевненим. — Я залишаюся. І не тому, що не маю куди піти. А тому, що хочу бути тут. З тобою.

Він посміхнувся — ледь, майже непомітно, але очі знову стали теплими.
— Це звучить небезпечно.
— Усе хороше — трохи небезпечно, — відповіла вона з грайливим блиском у погляді.

Марк нахилив голову, стискаючи її руку.
— Тоді, мабуть, варто ризикнути.

— Мабуть, так. — Вона всміхнулась. — Але лише якщо з кавою.

— Обов’язково з кавою, — засміявся він.

Вони ще довго сиділи поруч — без пафосу, без зізнань, просто розмовляючи.
Про страхи, про спогади, про те, як іноді важко впустити когось у свій світ, коли вже одного разу все розсипалось.
Та між словами було щось більше — спокій.
Не феєрверк, не вибух — а тепле, затишне полум’я, як у чашці свіжої кави, коли за вікном дощ.

І коли вже Аліна зібралася йти, Марк тихо сказав:
— Ти знаєш, що ми тільки починаємо, так?
— Знаю. Але мені вперше не страшно починати.

Вона пішла до своєї квартири, а він ще довго стояв біля дверей, прислухаючись, як клацає замок навпроти.
Тиша знову опустилася на поверх, але тепер вона була інакша.
Тиша двох людей, які більше не бояться бути почутими.