розділ IX. Коли кава холоне

Наступного ранку «Другий поверх» пах особливо затишно — суміш кави, кориці й дощу, що стікав по великих панорамних вікнах.
Аліна прийшла раніше, ніж зазвичай. Вона боялася цієї зустрічі й водночас — чекала її з дитячим трепетом.
Марк уже стояв за кавомашиною, зосереджено збивав молоко. Побачивши її, він на мить завмер. Вони зустрілися поглядом, і ця секунда стала довшою за будь-яку розмову.

— Доброго ранку, — нарешті сказав він.
— Доброго, — відповіла Аліна, сідаючи за свій улюблений столик біля дошки.

На дошці сьогодні красувався новий напис:
«Не всі паузи — тиша. Іноді вони просто чекають музики.»

Вона усміхнулася. Це було так схоже на нього — на спробу вибачення без слів.
Коли Марк поставив перед нею чашку латте, вона сказала:
— Гарний напис.
— Просто думка, — тихо відповів він.
— Чиє натхнення?
— Моє. Вперше за довгий час.

Аліна підняла очі:
— Вперше не цитата?
— Так. — Він ледь усміхнувся. — Цитати гарні тим, що ховають автора. Але сьогодні я вирішив не ховатись.

Їхні дні потекли інакше.
Аліна часто заходила до кав’ярні навіть без потреби — просто щоб побути поруч. Марк готував каву, а вона читала книжку або малювала в блокноті.
Вони говорили — про дрібниці, про фільми, про улюблених авторів, але між словами відчувалася тиха ніжність.
Олена жартувала, підколювала їх, іноді підморгувала Аліні, коли та червоніла від випадкових дотиків Марка.

— Ви, здається, новий тип комунікації винайшли, — якось сказала вона. — Без телефонів, без повідомлень. Лише кавові чашки й дошка.

І справді, дошка знову стала мостом між ними. Тепер обидва лишали написи.
Одного разу Аліна вивела фразу білою крейдою:
«Я вчуся пити каву повільно, щоб не втратити момент.»
Наступного дня під нею з’явилося доповнення від Марка:
«А я вчуся не боятися, коли момент затягується.»

Та все не могло бути безхмарним. Минуле, як завжди, знайшло спосіб нагадати про себе.
Одного вечора, коли кав’ярня вже готувалася до закриття, у дверях з’явився знайомий силует — Ігор.
Його погляд одразу знайшов Аліну, що сиділа біля вікна з чашкою капучино.

— Аліно, нам треба поговорити, — сказав він, навіть не глянувши на Марка.
— Не зараз, Ігоре, — спокійно відповіла вона.
— Коли тоді? Коли ти зовсім забудеш, що я був? — його голос підвищився.
У кав’ярні настала тиша. Марк поставив чашку й зробив крок уперед.
— Може, досить? — тихо, але твердо сказав він. — Тут не місце для цього.
Ігор глянув на нього, очі спалахнули злістю:
— А, то це ти? Бариста? Гарний смак у тебе, Аліно.

Її щоки спалахнули від сорому, але вона не втекла, не відвела погляд.
— Так, це він, — сказала вона. — І справа не у смаку. Просто він слухає, коли я мовчу.

Ігор нічого не відповів. Лише гірко засміявся і пішов, залишивши двері відчиненими.

Після цього вечора Аліна не приходила кілька днів.
Марк не знаходив собі місця — працював більше, ніж треба, прибивав нові полички, робив каву навіть тоді, коли кав’ярня була порожня.
І кожного разу, проходячи повз дошку, він дивився на старі написи — їхні спільні фрази, наче на фотографії, що більше не оживуть.

Вранці п’ятого дня він написав:
«Іноді, щоб знайти себе, треба просто залишитися на другому поверсі.»

Коли Аліна зайшла того вечора, серце стислося. Під написом був підпис: 38.
Вона зрозуміла.
Кроки до будинку здавалися нескінченними. Серце билося швидше, ніж тоді, коли вона вперше прочитала його фразу «Пам’ять дихає».

На сходовій клітці другого поверху вона почула знайомий голос — Марк стояв біля своєї двері, сперечаючись із якимось орендодавцем.
Коли він обернувся — побачив її.
Тиша. Погляд. Крок.

— 37-ма? — спитав він, усміхаючись куточком губ.
— 38-ма? — відповіла вона, ледве стримуючи усмішку.

Між ними завис той самий подих, що колись розділяв їх біля дошки.

— Я чекав тебе, — сказав Марк.
— І я прийшла.

Вони мовчки стояли кілька секунд.
Потім двері зачинилися, і світ залишився десь за стіною.
Аліна сперлася спиною на двері, вдихнула глибоко.
У голові звучали лише його слова, його страхи, його кавові аромати.
Її серце билося рівно, спокійно, але впевнено.

Вона зрозуміла: іноді, щоб знайти когось, треба не шукати.
Просто залишитися.
На Другому поверсі.