Розділ VIII. Тіні минулого

Кав’ярня «Другий поверх» була майже порожня, коли Марк написав на дошці нову фразу. Цього разу він довго тримав крейду в руці, ніби не міг знайти потрібні слова.
Аліна стояла поруч, спостерігаючи, як його пальці несміливо ковзають по чорній поверхні.
Врешті він написав:
«Коли мовчать слова — говорить серце»
і, трохи зніяковіло, простягнув крейду їй.

— Твоя черга, — сказав він, уникаючи її погляду.
Аліна усміхнулася, відчула, як у грудях щось тепліє, і додала під його словами дрібні літери:
«…а я чую його»

Кілька секунд вони стояли поруч у тиші.
Повітря було густе, тепле, і між ними, здавалось, текла невидима струмка довіри. Але в наступну мить обличчя Марка змінилося. Його погляд затьмарився, усмішка щезла.
Він різко відступив, поставив чашку на стіл і відвернувся.

— Вибач… я маю йти, — коротко кинув він, не дивлячись на неї.
І вийшов із кав’ярні, залишивши за собою тихий дзвін дзвіночка на дверях.

Аліна стояла біля дошки, дивлячись на їхній спільний напис. Її пальці мимоволі торкнулися слова «серце».
— Що сталося, Марку?.. — прошепотіла вона майже беззвучно.

Наступні дні він не з’являвся. Вона кілька разів заходила до «Другого поверху», але Марка заміняла Олена.
— Він просив передати, що взяв кілька вихідних, — сказала та, глянувши на Аліну з натяком. — Може, перевтомився… або перевідчував.

Олена намагалася жартувати, але Аліна лише зітхнула. Її думки були десь між рядками того напису.

Третього вечора, коли місто затопило тепле осіннє світло ліхтарів, Аліна стояла перед дверима 38-ї квартири. Її долоня тремтіла, коли вона постукала.

Марк відчинив не одразу.
Виглядав змученим — ніби не спав кілька ночей.
— Аліно?.. — тихо вимовив він.
Вона кивнула і, не чекаючи запрошення, ступила всередину.
На столі — горнятко кави, поруч — відкритий зошит і кілька аркушів з недописаними рядками.

— Я не могла просто сидіти і думати, що між нами щось сталося, — сказала вона, стискаючи край свого шарфа. — Ти віддалився… і я не знаю, чому.

Марк мовчав. В його очах була боротьба — страх, втома, спогади.
Він провів долонею по волоссю, вдихнув і сказав:
— Ти… ти не розумієш, я вже проходив через це.
— Через що? — тихо спитала вона.
— Через… цю довіру. Цю ілюзію, що хтось може залишитися, навіть коли стане боляче.

Він відвернувся до вікна.
— Колись я думав, що зустрів людину, з якою зможу будувати все. Ми писали листи, ходили на світанки, ділилися кавою… А потім одного ранку вона просто пішла. Без пояснень. Без слова.
Його голос затремтів.
— І я залишився з тишею. Вона звучала так само, як тепер, коли ти поруч мовчиш.

Аліна зробила крок ближче.
— Я не вона, Марку.
Він гірко усміхнувся.
— А Ігор казав, що ти теж просто втекла зі стосунків. Що ти не вмієш залишатися, коли починає боліти.

Тиша розлилася між ними. Аліна опустила погляд.
— Може, він і правий, — сказала вона, — я справді колись втекла. Але не тому, що не вмію залишатись, а тому, що боялась зникнути сама у стосунках, де мене вже не було.
Вона зробила крок уперед, зупинилась просто навпроти нього.
— Але з тобою я не боюся. Розумієш? Я не боюся відчувати.

Її голос злегка тремтів, але в очах було щось справжнє — не ідеальне, не безстрашне, а живе.

Марк довго мовчав, потім нарешті подивився на неї.
— Ти дивна, — сказав він тихо. — І, можливо, саме тому мені страшно.

Вона усміхнулася крізь вологі очі.
— А мені страшно мовчати, коли серце говорить.

Він зробив крок до неї.
Між ними залишалось кілька сантиметрів повітря — теплих, тремтливих, наповнених кавовим ароматом і спогадами, яких вони ще не мали, але вже берегли.

Марк опустив голову, ніби здався перед собою.
— Я не обіцяю, що не зламаюсь знову, — прошепотів він.
— І я не обіцяю, що не заплачу, — відповіла вона. — Але я буду. І ти будь.

Він кивнув. І вперше за довгий час — не як бариста з «Другого поверху», а просто як Марк — дозволив собі залишитись.