Розділ VII. Після тиші

Ніч минула повільно.
Аліна довго не могла заснути — кожен шурхіт за стіною здавався відлунням його кроків, кожен подих — нагадуванням, що поруч є хтось живий, близький, але недосяжний.
Коли врешті заснула, снилося, що вона стоїть на другому поверсі кав’ярні, а дощ ллє крізь вікна, немов шовкові нитки. Вона бачить на дошці новий напис:
«Іноді двері між нами — це лише пауза перед розмовою.»
І знову — «М.»

Вона прокинулася з теплом на серці.
Довго лежала, дивлячись у стелю, слухаючи, як старий будинок прокидається — кроки сусідів, брязкіт посуду, дитячий сміх унизу.
І серед цього звичного шуму вона почула тихий звук — стукіт чашки об підвіконня.
Її губи самі собою торкнулися усмішки.

Вона підвелася, зробила каву — так само, як завжди робив він: трохи кориці, без цукру.
Випила ковток, відчула гіркоту і затишок водночас.
На хвилину їй здалося, що вона чує, як по інший бік стіни хтось робить те саме.
Дві ранкові кави. Два боки одного світу.

Вдягнувшись, вона взяла блокнот — той самий, куди колись записувала його цитати, — і вийшла надвір.
Дощ уже вщух, але на асфальті лишалися калюжі, в яких відбивалося сіре небо.
Вона йшла до «Другого поверху» — повільно, ніби не хотіла, щоб шлях закінчився.

Коли зайшла, усередині ще було порожньо. Тільки запах свіжої випічки і приглушене світло.
І на дошці — новий напис.

«Якщо хочеш знати, де живе спокій — постукай тричі.»
— М.

Її серце зробило оберт.
Постукай тричі.
Вона навіть не сумнівалася, куди саме треба постукати.

Того ж вечора вона стояла біля дверей №38.
У руках — чашка з кавою. Її пальці тремтіли.

Один удар.
Другий.
Третій.

Кілька секунд — тиша. Потім звук кроків. Замок клацнув.
Двері відчинилися.

Марк стояв у проході, злегка здивований, але не розгублений.
— Ти… прочитала напис, — сказав він.

— Так. І вирішила, що треба послухати.

Він кивнув, пропустив її всередину.
Квартира виявилася такою, як вона уявляла: книги, чашки, нотатки на стінах, запах кави й фарби. На столі — розкритий зошит, а поруч — стара плівкова камера.

— Ти фотографуєш? — спитала вона, щоб приховати хвилювання.

— Інколи. Коли хочеться зупинити щось, що не можна сказати словами, — відповів він. — Як-от сьогодні.

Він підвів погляд, і їхні очі зустрілися.
Цей погляд був довший, ніж будь-яка розмова.
Він не питав, що сталося з Ігорем, не вимагав пояснень.
І саме це роззброювало.

— Ти знаєш, — сказала вона тихо, — мені здається, що іноді чужі люди розуміють нас краще, ніж ті, хто був поруч роками.

— Може, тому що чужі не мають причин судити, — відповів він. — Вони просто слухають.

Її плечі розслабилися. Вперше за довгий час вона не відчувала страху, лише спокій.
Марк налив ще кави, поставив чашку перед нею.
— Без цукру, так?

— Ти запам’ятав.

— Деякі речі варто запам’ятовувати, — сказав він з посмішкою.

Вони сиділи мовчки. І це мовчання було легким. У ньому не було тиску, лише розуміння.

На столі лежала зім’ята серветка з коротким написом його почерком:
«Деякі зустрічі починаються із тиші. І це найправильніший звук у світі.»

Вона провела пальцем по літерах, а потім поглянула на нього.
— Марку…
— Так?
— Я не знаю, що буде далі. Але сьогодні я нарешті не хочу тікати.

Він не відповів. Просто усміхнувся і тихо сказав:
— Іноді достатньо залишитися на другому поверсі.

Її сміх пролунав майже нечутно.
Вона зрозуміла, що вперше за довгий час усміхається щиро.

За вікном починався дощ. Той самий, що колись загнав її сюди, до кав’ярні, до нього, до цієї історії.
І тепер, слухаючи його, вона відчула: кожна крапля — наче початок чогось нового.

А на дошці в кав’ярні завтра з’явиться новий напис.
І цього разу під ним будуть дві літери:

— М. і А.