Розділ VI. Коли минуле повертається

Аліна стояла біля дошки у кав’ярні «Другий поверх».
Світло пробивалося крізь великі вікна, лягало на напис білою крейдою, і вона читала його знову й знову, ніби намагаючись упіймати сенс між рядками.

«Іноді, щоб знайти себе, треба просто залишитися на другому поверсі.»
— М.

І нижче, ледь помітно, мов наспіх, — 38.

Вона мружила очі, намагаючись зрозуміти: що це за число?
Може, випадковість? Номер кави в меню? Номер сторінки з книги, яку читав Марк?
А може — підказка?

У голові роєм крутилися думки, і кожна з них мала власний голос.
Не шукай змісту там, де просто фраза.
Але ж він завжди писав не просто так…
Може, це послання? Для мене?

Коли вона вийшла з кав’ярні, у грудях залишилося дивне тепло — суміш хвилювання й цікавості.
Усю дорогу додому вона повторювала подумки: 38... тридцять вісім... чому саме це число?

Будинок зустрів її тишею.
Другий поверх, звичний коридор, жовтувате світло лампи, запах старих стін.
Але цього разу там хтось стояв.
І коли вона підійшла ближче, серце стислося.

— Ігор...

Він стояв біля її дверей, руки в кишенях, обличчя бліде, погляд — знайомий, але холодний.
Той самий погляд, який колись змушував її мовчати.

— Привіт, — сказав він. — Нам треба поговорити.

— Ми вже все сказали, — відповіла вона спокійно, хоч пальці в сумці стискали ключі так, що ті впивалися в долоню.

— Ти просто втекла. — Його голос був тихим, але напруженим. — Без пояснень. Без прощання.

— Іноді пояснення не рятують, — прошепотіла вона.

— А новий хтось — рятує? — Ігор зробив крок ближче. — Той бариста з кав’ярні?

Аліна відчула, як кров приливає до щік.
— Це не твоя справа.

— Усе моя справа! — він підняв голос. — Ти забула, як ми...

— Я не забула. — Вона глянула йому прямо у вічі. — Саме тому й пішла.

Мить тиші. Потім його обличчя перекосилося — то не був гнів, радше безпорадність.
Він відкрив рота, щоб щось сказати, але раптом — клацання замка поруч.

Двері навпроти відчинилися.
Із квартири вийшов Марк.

Він стояв босоніж, у темній футболці, в руках — горня з кавою, наче все це було випадково.
Та в його очах не було здивування.
Тільки спокій.

— Все гаразд? — тихо спитав він, переводячи погляд з Ігоря на Аліну.

У коридорі стало тісно. Повітря густішало від напруги.
Ігор стискав щелепи.

— Ти теж тут живеш? — з іронією кинув він. — От як зручно.

Марк не відповів. Просто поставив чашку на підвіконня й спокійно сказав:
— Може, вам варто закінчити цю розмову іншим разом.

Ігор засміявся гірко:
— Звісно. У неї вже є кому «допомогти».

Аліна зробила крок уперед, ставши між ними.
— Ігорю, досить. Іди.

Його очі ще мить палали, але потім він розвернувся, гупаючи підошвами по сходах.
Його голос відлунював униз, потім стих.

Тиша.
Марк і Аліна залишилися наодинці.

Вона не могла підняти очей. Серце билося десь у горлі.
Марк нахилив голову, мовби прислухаючись до її дихання.

— Ти… живеш у тридцять сьомій, так? — спитав він нарешті.

— Так, — прошепотіла. — А ти...

— Тридцять восьма. — Він усміхнувся. — Ти довго не приходила, я вже почав думати, що перестарався з написами.

Вона підвела погляд — і раптом зрозуміла.
— То… число на дошці...

— Так, — сказав він просто. — Це був натяк. Не запрошення, не гра. Просто… знак, якщо ти захочеш знати.

Вона мовчала.
Йому хотілося сказати більше, але він не хотів злякати цей крихкий момент.

— Я… не знала, — тихо вимовила вона.

— І не мусила. Не тоді, — відповів він.

Їхні погляди зустрілися.
Кілька секунд — і світ звузився до вузького коридору між двома дверима, запаху кави, що ще тримався на його одязі, і тихого, спільного дихання.

— Спокійної ночі, Аліно, — сказав він, і в його голосі було щось невимовно м’яке.

— І тобі, Марку, — відповіла вона, ледь усміхаючись.

Двері зачинилися.
І одразу після цього — тиша. Така глибока, що здавалося, навіть повітря слухає.

Аліна притулилася спиною до дверей.
Груди ще тремтіли від хвилювання, а в голові звучав його голос.
Тридцять восьма… Я думав, ти здогадаєшся.

Вона провела пальцями по поверхні дерева — за ним, зовсім поруч, була його квартира.
Між ними — всього кілька сантиметрів.

Він знав. І все одно чекав.

Її дихання вирівнялося.
Вона відчула полегшення, ніби нарешті відпустила те, що довго тримала всередині.

Десь за стіною Марк стояв так само — спершись на двері.
У руці він все ще тримав горнятко кави, вже холодної.
Він слухав тишу, що ділила їх, і думав:
Якщо людина мовчить, це не завжди страх. Іноді — надія.

Його губи торкнула усмішка.
Потім він поставив чашку на підлогу, торкнувся пальцями дверей — ніби знав, що по той бік вона робить те саме.

І в ту мить здавалося, що дві самотності нарешті знайшли одне одного — через стіну, через мовчання, через все, що вони колись боялися сказати.