Розділ V. Коли слова знаходять голос

Кав’ярня того дня була тиха.
Навіть кавомолка працювала м’якше, ніби не хотіла зіпсувати момент.
За вікном сипав легкий сніг — той перший, що не тримається на землі, але лишає на душі прохолоду.

Аліна зайшла, як завжди, несміливо.
Відчинила двері, і дзвіночок, який завжди дзвенів голосно, цього разу прозвучав ніжно, мов поклик.

Вона одразу помітила: за стійкою — він.
Марк.

Його спокій був дивним — не холодним, а якимось глибоким.
Він стояв, витираючи чашку, і, коли підвів погляд, на мить їхні очі зустрілися.
Тиша між ними простягнулась, як міст через безодню.

— Доброго ранку, — першою порушила її Аліна.

— Доброго, — відповів Марк, і його голос був таким, як вона уявляла — трохи низьким, трохи втомленим, але теплим.

— Капучино? — спитав він.

— Так. І… — вона вагалася, — і трохи чесності, якщо можна.

Марк завмер.
Її слова прозвучали тихо, але точно.
— Про написи?

Вона кивнула.
— Я читала їх. Щодня.

— Я знаю.

— Знаєте?

— Я бачив, як ти читаєш, як усміхаєшся. Ти завжди сідаєш біля вікна, торкаєшся чашки обома руками.
(Він посміхнувся краєм губ.)
— Ти не ховаєшся, просто думаєш, що ховаєшся.

Аліна опустила очі.
Їй хотілося щось сказати, але слова застрягли.
Натомість вона спитала:
— Чому ти не підійшов?

Марк поставив чашку на стійку, трохи зітхнув.
— Бо якщо людина не робить перший крок — значить, ще не готова.
Я не хотів забирати в тебе момент, коли ти сама вирішиш підійти.

Вона мовчала.
Потім тихо сказала:
— Може, я просто боялась, що все зіпсую словами.

— І мала рацію, — він усміхнувся. — Слова — небезпечні. Але без них не буває правди.

Коли він подав їй чашку, на пінці було намальовано серце.
Маленьке, криве, ніби невпевнене — як і вони обоє.

Аліна сіла за свій звичний столик.
Марк продовжував працювати, але погляд раз по раз ковзав до неї.
Тиша між ними тепер не розділяла — вона з’єднувала.

Під вечір у кав’ярні стало людно.
Олена, яка саме прийшла на зміну, зупинилась біля дверей, помітивши, як Аліна й Марк перемовляються очима.

— Я так і знала, — прошепотіла вона. — Тиша програла.

Марк почув і всміхнувся.
— Ні, Олено. Вона просто перетворилась на голос.

Наступного дня, коли Аліна прийшла, дошка була порожня.
Лише біля краю — новий напис, маленький, ніби особистий:

«Деякі розмови не потребують крейди.»

Вона доторкнулась до цих слів пальцями, потім усміхнулась і залишила серветку:

«Тоді зустрінемось без слів.»

Того вечора вони сиділи за одним столом.
Без записок. Без цитат. Без бар’єрів.
Просто — двоє, хто навчився говорити через мовчання.

І світ здавався раптом дуже простим:
Кава, погляд, усмішка — і відчуття, що пам’ять справді дихає.