Розділ IV. Коли тиша говорить

Кав’ярня жила своїм звичним життям: дзенькіт чашок, приглушені розмови, запах кориці й тихе гудіння кавомолки.
Та для Аліни цей простір уже був не просто місцем.
Він став ритмом її ранків, паузою між думками, місцем, де навіть тиша мала голос.

Вона знала: десь за стійкою стоїть він.
Може, зараз розкладає чашки, може, пише щось крейдою на дошці.
І кожен раз, коли вона чула подих еспресо-машини — їй здавалося, що це його подих.

Того дня на дошці з’явився новий напис:

«Ми пізнаємо себе лише через інших.» — Сімона де Бовуар

Аліна довго дивилася на ці слова.
Вони здавалися їй дзеркалом.
Через інших...
А якщо “інший” — це лише тінь за стійкою, чий голос вона ще не чула?

— Цікаво, — сказала вона, коли Олена принесла їй каву, — він справді так думає?

— Він думає більше, ніж говорить, — відповіла та, закочуючи очі. — Або, може, просто боїться, що говоріння все зіпсує.

— Боїться?

— Деякі люди не бояться тиші, Аліно. Але бояться того, що може народитися з неї.

Олена поставила чашку на стіл, нахилилась і пошепки додала:
— І перестань червоніти, коли він дивиться. Це вже підозріло.

Аліна знітилася.
Вона ж думала, що непомітна. Але тепер знала — його погляд знаходив її.

Тим часом Марк і справді помічав.
Як вона щоранку приходить у ту саму годину.
Як перед тим, як зробити ковток, торкається чашки двома пальцями — ніби благословляє напій.
Як її пальці злегка тремтять, коли вона залишає серветку.

Він уже здогадувався, хто вона.
Але не поспішав.

“Якщо не роблять перший крок — значить, ще не готові.”
Так він завжди казав собі.
Іноді це звучало розумно, іноді — як виправдання.

Наступного дня він написав новий рядок:

«Ми зустрічаємо не людей — ми зустрічаємо дзеркала.» — Юнг

Аліна прочитала — і вперше не написала відповіді одразу.
Вона сиділа, дивилась на дошку й відчувала, як слова осідають усередині, наче пил.
Дзеркала...
Якщо так, то чому вона бачить у ньому не себе, а когось, ким би хотіла бути?

Того вечора вона все ж залишила записку:

«А якщо дзеркало теж дивиться на мене?»

Олена, як завжди, передала її Маркові з лукавою посмішкою.
— Вона тебе вже вивчає, філософе. Скоро дисертацію напише.

— Може, то добре, — усміхнувся він. — Хтось має це зробити.

Через день дошка зустріла Аліну новим написом:

«Мовчання — це розмова, яку ми ще не готові почути.» — невідомий

Цього разу вона не стримала усмішки.
Сіла за стіл і швидко написала на серветці:

«А ви готові почути?»

Серветку забрала Олена — мовчки, але з тією своєю посмішкою, в якій ховалося занадто багато розуміння.
Коли вона повернулася за барну стійку, то, замість покласти записку, підморгнула Маркові:
— Вона тебе провокує.

— Я помітив, — відповів він спокійно.

— І ти мовчиш?

— Бо ще не готовий почути.

Олена пирснула.
— Ти гірший за свої цитати.

Наступного ранку Аліна прийшла трохи пізніше.
На дошці вже красувався новий напис, короткий, але чіткий:

«Пам’ять дихає.»

Старий напис — перший. Той, з якого все почалося.
Її серце стукнуло, ніби хтось назвав її ім’я.

Вона сіла за стіл і зрозуміла, що вперше не знає, що написати.
Усе, що хотіла сказати — не вміщалося на серветці.

Вона просто підписала маленьке:

«Я чула.»

Олена підійшла, узяла серветку, глянула — і раптом усмішка зникла.
Вона зрозуміла: між ними вже не просто гра.
Це вже — щось, що або розцвіте, або спалить обох.

— Може, час уже їм зустрітись? — прошепотіла вона, дивлячись на Марка.

— Якщо зустрінуться занадто рано, — відповів він, — може зникнути магія.

— А якщо запізно — зникне шанс.

Коли Аліна вийшла того дня з кав’ярні, їй здавалося, що за спиною хтось дивиться.
Але вона не озирнулася.

Бо тиша, справді, вже говорила.