Розділ III. Діалоги крейдою

Осінь уже щільно оселилася в місті.
Листя, сухе й руде, крутилося під ногами перехожих, немов забуті листи, які ніхто не дочитав.
Кав’ярня “На розі тиші” пахла свіжим хлібом і вологими каштанами, які бариста клала на підвіконня просто так — для затишку.

Того ранку Аліна прийшла раніше звичного. Їй хотілося побути наодинці, але вже з кимось — навіть якщо цей “хтось” був лиш почерком на дошці.

На дошці сьогодні красувалася нова цитата:

«Людина — це те, що вона робить із собою.» — Сартр

Аліна провела пальцем по словах, залишаючи на подушечках білий пил.
Її погляд зупинився на кінці рядка — немовби вона чекала підпису, але його не було.
“Він знову залишив без імені,” — подумала вона.
І посміхнулася: він — уже навіть не “хтось”.

Вона сіла за свій звичний столик біля вікна, дістала ручку й серветку.
Слова лилися легко:

«А якщо я ще не знаю, що робити з собою?»

Вона довго тримала серветку в руках, поки поруч не з’явилася Олена — вишнева помада, гострий погляд і вічний фартух, на якому вічно блукали плями кави.

— Ти знову пишеш, — сказала бариста, помітивши знайомий рух руки. — Твоєму “таємному філософу”?

— Можливо, — тихо відповіла Аліна, опускаючи очі.

— Гаразд, — кивнула Олена, — я передам. Хай і він трохи попітніє над відповіддю.

— Ти вважаєш, це гра?

— Не зовсім, — серйозно сказала Олена, ставлячи на стіл чашку. — Це скоріше... розмова двох самотностей.

Аліна замовкла. Ці слова щось зачепили.
Їй і справді було самотньо — настільки, що навіть крейда на дошці здавалася ближчою, ніж люди довкола.

Марк прийшов ближче до полудня.
Його зміна починалася, як завжди, з прибирання столів і короткої кави перед роботою.
Коли він побачив серветку на стійці, впізнав почерк — легкий, хвилястий, трохи нерівний.
Він не знав її імені, але вже впізнавав її мовчання.

Він прочитав:

«А якщо я ще не знаю, що робити з собою?»

І довго стояв, обпершись руками об край стійки.
Відповідь прийшла несподівано:

«Навіть кава вчить терпінню: поки гаряча — не торкайся.»

Йому здалося, що це звучить просто, але вона зрозуміє.
Бо іноді треба вміти трохи почекати, щоб не обпектися — собою, іншими, життям.

Наступного дня Олена зустріла Аліну змовницьким поглядом.
— Ти сьогодні маєш бути готова. Він відповів.

Аліна ковтнула повітря, як гарячу каву.
На дошці, під учорашнім написом, нова фраза біліла на чорному:

«Навіть кава вчить терпінню: поки гаряча — не торкайся.»

Вона тихо засміялась, і цей сміх був м’який, як осіннє світло.
— Тобто я — кава?

— А ти думала, що він жартує? — підморгнула Олена.

Аліна дістала ручку й залишила новий рядок на серветці:

«А ви завжди чекаєте, поки охолоне?»

Марк отримав цю записку ввечері.
Він сидів на підлозі біля полиць із зернами, слухаючи, як за вікном капає дощ.
Серветка була трохи волога, як і її слова.

Він не став одразу писати.
Дивився довго — і відчував, як між ними росте щось тихе, але справжнє.
Не кохання, ні. Швидше — розуміння. Як дотик без рук.

Наступного ранку він написав:

«Ми є те, що повторюємо щодня. Досконалість — це звичка.» — Арістотель

І підписав маленькою плямою кави, як завжди.

Кілька днів потому, коли Аліна прийшла, вона сіла біля вікна і довго дивилася на слова.
Вони здавалися живими.
Вона уявляла, як він стоїть тут, притискає крейду до дошки, зосереджено вдихає аромат кави — і посміхається, коли бачить її відповідь.

Її пальці тремтіли, коли вона писала нову серветку:

«А може, досконалість — це просто звичка чекати когось?»

— Ти це бачила? — спитала Олена в Марка, коли передавала йому записку. — Вона сьогодні світилась, коли писала.

— Світилась?

— Так. Є такі люди — їх видно навіть крізь дощ.

Марк не відповів.
Він довго тримав серветку в руках, ніби боявся, що вона зникне.
І зрештою написав на дошці:

«Тиша — це теж відповідь. Просто не всі вміють її почути.»

Дощ стукав по шибках, ніби нагадував, що все має свій ритм.
Кав’ярня дихала спокоєм — у кожній чашці, у кожному подиху пари, у кожній рисці крейди.

І десь між словами, між ковтками, між днями — народжувалася історія.
Без імен, без обіцянок, без гучних слів.
Лише діалоги крейдою.
І, можливо, щось більше.