Другий поверх

Розділ І. Другий поверх

Осінь дихала кавою.
Тихою, гіркуватою, з присмаком кориці, що зависав у повітрі над містом. Люди поспішали вузькими вулицями, прикриваючи обличчя від вітру, а Аліна просто йшла. Без мети, без напрямку — аби тільки не стояти на місці.

Вона зупинилася біля старої будівлі з вивіскою «Другий поверх». За склом, у м’якому жовтому світлі, хтось сміявся. Усередині пахло теплом, і здавалося, ніби час тут плив повільніше.

Аліна вагалася, але все ж натисла на двері. Дзвіночок коротко дзенькнув, і шум вулиці залишився позаду.

Кав’ярня була невеликою — кілька столиків біля вікон, полиці з книжками, старе піаніно у кутку. За барною стійкою дівчина в зеленому фартусі посміхнулася:

— Доброго ранку! Щось тепле?

— Капучино з корицею, — сказала Аліна тихо.

Поки чекала замовлення, вона роздивлялася навколо. На стіні над баром висіла чорна дошка, списана крейдою. Серед написів її погляд зачепив один, що виділявся:

«Пам’ять дихає.»

Два слова — і в грудях щось ворухнулося. Вона довго дивилася на цей напис, ніби намагалася згадати, звідки вже його чула.

Олена, бариста, помітила її зацікавлення.
— Марк знову щось написав, — сказала вона, ставлячи каву. — Наш філософ при роботі.

— Хто Марк? — спитала Аліна.

— Бариста з ранкової зміни. Завжди залишає щось дивне на дошці. Каже, що людям подобається думати під каву.

Аліна всміхнулася.
— Мабуть, і правда.

Вона сіла біля вікна, зробила ковток. Тепла піна торкнулася губ, і в голові народилася думка: а якщо це послання комусь конкретному?

Перш ніж піти, вона взяла серветку й тихо написала:

«А кому дихає пам’ять?»

Поклала серветку на стійку й вийшла.

Наступного ранку вона знову прийшла. В кав’ярні пахло ваніллю й дощем. І на дошці поруч із старим написом з’явився новий рядок:

«Іноді серце пам’ятає раніше, ніж розум.»

Вона відчула, як у грудях щось кольнуло — не від кави, не від випадковості. Від того, що хтось там, за баром, ніби почув її запитання.

Олена, витираючи чашки, глянула на неї й хмикнула:
— Ти знову за своїм “таємним автором”?

Аліна ледь усміхнулася:
— Може, просто цікаво.

— Та звісно. А я — британська королева.

Олена підморгнула, а Аліна відвела погляд, приховуючи справжню посмішку.

Того дня вона залишила нову серветку.

«Може, пам’ять дихає серцем?»




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше