Другий цвіт

Другий цвіт

Ірина Панасівна не вірила в любов уже років дванадцять. Приблизно відтоді, як її чоловік Богдан, з яким вона прожила двадцять шість років, оголосив за вечерею, з тарілкою домашніх вареників у руках, що зустрів «свою людину». Людині було тридцять один. Ірині сорок два. Запам'ятала вона цю мить не через біль — біль прийшов пізніше, вночі, і лишався роками, — а через ідіотську дрібницю: вареники прилипли до сковорідки, і вона встигла подумати «треба було більше олії», перш ніж до неї дійшло, що життя щойно тріснуло навпіл, як глечик.

Хата стояла на краю хутора під Гадячем, там, де вулиця вже не знала, чи вона асфальт, чи ґрунтівка, і вирішила бути просто колією між двома рядами мальв. Біла мазанка з синім обідком навколо вікон. Піч на півкухні, що в холодні дні пахла глиною і старою сажею. Колодязь із журавлем, який рипів так, що чути було на іншому кінці села. За городом починалися верби, а за вербами, у ранковому тумані, мирно сопів Псел.

Усе це Ірина успадкувала від батьків разом із садом на шістнадцять яблунь: антонівка, білий налив, дві старі пепінки і одна непевної породи, яку батько називав просто «та, що кисла». Повернулась вона сюди без драматичних жестів: склала в сумку три сукні, фотографію Марійки-випускниці та ту саму сковорідку.Сковорідку так і не викинула. Смажила на ній тепер лише яєчню, і яєчня ніколи не прилипала. Ірина вважала це особистою образою з боку речей.

Донька Марійка, вже сама мама двох хлопців, телефонувала щонеділі й умовляла переїхати в Полтаву, «бо мамо,вам п'ятдесят чотири, а ви там самі, з колодязем і грубкою». Ірина щоразу відповідала однаково: «Помру я тут, не в панельці, і крапка», клала слухавку і йшла годувати курей. Кури, на відміну від чоловіків, не тікають до молодших.

Нещасною вона не була. Вона була як літня кухня: закрита на зиму, не назавжди, а «до кращих часів», у які сама вже не дуже вірила. Язик мала гострий, як коса перед сінокосом. Сусідки любили її і побоювались у рівних частках, бо вона вміла одним реченням поставити на місце листоношу, продавчиню і районного депутата. Усе життя вона тримала лад: рядки на грядках рівні, борщ густий, люди на відстані витягнутої руки. Це не була гординя. Це була броня, яку вона носила так довго, що вже плутала її зі шкірою.

Анатолій Хомич з'явився в її житті наприкінці червня, так само буденно, як з'являється сусід, що просить драбину.Власне, за драбиною й прийшов.

Був час, коли липи гудуть від бджіл так густо, що здається: це не дерева цвітуть, а саме повітря працює. Пахло скошеною травою, нагрітим шифером і медом. Він купив стару довоєнну хату через дорогу, з ганком, який провис,мов гамак, і вирішив сам перекривати дах, «бо майстрам нині платити — легше на небо піти».

Йому було шістдесят один. Високий, трохи згорблений, як дерево, що все життя росло проти вітру. Руки великі, з чорною каймою під нігтями, яку не брало жодне мило, а на лівому передпліччі — синій якір, розпливлий від років до невиразної плями. Чуб сивий і впертий, стирчав на всі боки. Пахло від нього «Шипром», соляркою й сушеною м'ятою: кишені мав завжди повні м'яти, «від шлунка». Голос низький, хрипкуватий, з тим розтягнутим «о», що лишилося від років в Одесі.

Ірина принесла драбину і залишилась дивитись, як він лізе на дах, незграбно, зі скреготом у колінах, пошепки лаючись українською впереміш із суржиком. «Впаде, — думала вона, — і ще й на мене впаде, така вже в мене доля». Він не впав. Тільки гупнув молотком по пальцю і вимовив слово, за яке його покійна мати неодмінно вдарила б рушником.

— Чаю? — спитала Ірина, бо не знала, що ще сказати людині, яка щойно матюкнулась просто в небо.

Виявився він людиною незручною. Забудькуватий: міг тричі за день спитати, чи полила вона огірки, і щоразу слухав відповідь із щирою цікавістю. Впертий, як його старий козел Грицько, якого тримав «винятково з принципу». Лікарів оминав, як чорт ладану. Хропів у кріслі так, що дзеленчали склянки в серванті. А про почуття говорив із таким зусиллям, ніби виймав цвях із дубової дошки, повільно, з усіх боків, і щоразу трохи скривившись.

Грицько зжер їй за липень півклумби жоржин, які вона три роки вирощувала під тином з бульб, випрошених у баби Ганни. Ірина прийшла лаятись, у фартуху, з виделкою для сіна в руках, рішуча, як генерал. Анатолій стояв посеред двору, козел жував з виглядом філософа, а на рогах у нього висіла пурпурова жоржина, мов орден.

— Ну а що ви хочете, — розвів руками Анатолій. — Він же козел. У нього такий світогляд.

І вона розсміялась. Вперше за стільки років, що аж сльози виступили — до гикавки, до болю під ребрами.Сміялась і лякалась власного сміху, ніби впіймала себе на чомусь непристойному для жінки її віку й статусу. А козел дожував жоржину і подивився на неї з тією зверхньою зневагою, яку тварини приберігають для людей, що надто довго вирішують очевидне.

Восени вони почали пити чай щовечора, то в неї, то в нього, під приводом «останніх помідорів, поки заморозки не вдарили».

Вересень пішов на хутір повільно, по-господарськи: спершу пожовтів кленок біля колодязя, потім занесло першу павутину на мальви, тонку, блискучу, що чіплялась за обличчя. Над Пслом по ранках стояв туман, густий, як молоко, і вербами в ньому ходили сірі зграї гусей. Вечорами над садом висіли журавлі, довго, з тим протяжним сухим покликом, від якого в Ірини щоразу щось стискалось під грудьми. Яблука падали в траву глухо, по одному,як секунди. Увесь двір пахнув антонівкою, терпкою, зеленуватою, і сушеними грушами на запічку, і димком із чиєїсь печі.

Анатолій розповідав про море. Двадцять три роки ходив механіком на сухогрузах: Одеса, Стамбул, одного разу навіть Сінгапур, де від спеки плавився асфальт, а на ринку продавали фрукти, назв яких він так і не запам'ятав. У цих розповідях завжди була присутня не він сам, а Валентина. Вона чекала його на березі. Писала листи, які приходили пачками, одразу всі, коли судно заходило в порт, і він читав їх підряд, ніби серіал, який пропустив. Вона померла на кухні, три роки тому, від інсульту, поки він у сараї лагодив мотоблок. Почув крик і не встиг.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше