Розділ 30. Дорога додому

Наступного ранку Уекслер мав такий вигляд, ніби нічого особливого не сталося.

Це було майже образливо.

Той самий вологий весняний двір. Ті самі доріжки між корпусами. Ті самі вікна, в яких відбивалося небо. Ті самі двері, що відчинялися й зачинялися з виглядом речей, які ніколи в житті не випробовували першокурсниць, не ховали сходів, не впускали людей до неможливих кімнат і не змушували нікого розуміти різницю між безпечним рішенням і живим.

У їдальні пахло кавою, вівсянкою, теплим хлібом і чимось солодким.

Пиріг усе-таки був.

Ніна побачила його першою і зупинилася так різко, що Ада ледь у неї не врізалася.

— Академія уникла моральної догани, — оголосила Ніна. — На сьогодні.

На довгому столі біля вікна стояли три великі пироги: яблучний, ягідний і шоколадний. Поруч лежала записка, написана суворим почерком Морріс:

На честь завершення першого курсу.
З пирогом не сперечатися до сніданку.

Ніна притиснула руку до грудей.

— Вона про мене дбає.

— Вона тебе попереджає, — сказала Ада.

— Іноді це одна з форм турботи.

Джун нахилилася над запискою.

— Пиріг не сперечається. Формулювання несиметричне.

— Парк, сьогодні свято. Не аналізуй пиріг.

— Я аналізую записку.

— Це шлях до пирога. Отже, небезпечно близько.

Мара взяла тарілку і раптом відчула, як дивно легко їй стояти серед них. Не тому, що всі тривоги зникли. Ні. Просто вчорашня зала, фонтан, двері з написом «Перший курс завершено» — усе це лежало десь усередині не як медаль і не як тягар. Як ключ, який не треба весь час тримати в руці, щоб знати: він є.

Сніданок був галасливий.

Першокурсниці говорили одразу про все: хто що бачив у випробуванні, кому які зауваження дали, хто плакав, хто вдавав, що не плакав, хто тепер ненавидить дзеркала, хто вимагає заборонити дверям оцінювати людей без попередньої заяви. Наставниці за сусіднім столом удавали, що їх це не стосується, але Рут Чжан усе-таки сфотографувала Ніну саме тоді, коли та намагалася довести, що шоколадний пиріг має «відновлювальне призначення».

— Вимагаю копію, — сказала Ніна.

— Для архіву? — спитала Рут.

— Для майбутніх поколінь. Нехай знають, що я вижила красиво.

— На фотографії ви сперечаєтеся з виделкою.

— Тим паче.

Селеста сиділа поруч із Марою, що ще місяць тому здавалося б майже неможливим. Вона їла яблучний пиріг маленькими акуратними шматочками і виглядала так, ніби навіть крихти не наважуються впасти їй на форму.

Ніна помітила.

— Вальмонт, ти їси пиріг як дипломатичний документ.

— А ти — як стихійне лихо.

— Дякую.

— Це не була похвала.

— Ти ще вчишся.

Ада поклала біля тарілки маленьку стосик аркушів.

Ніна повільно повернулася до неї.

— Ні.

— Що «ні»?

— Не кажи мені, що це загальний покажчик першого курсу.

— Це не загальний покажчик.

— Блеквуд.

— Це попередній список тем, які варто впорядкувати влітку.

Ніна заплющила очі.

— У нас щойно було випускне випробування. Дай хаосу бодай один день свободи.

Ада подумала.

— До обіду.

— Ти чудовисько.

— До вечері.

— Уже краще.

Джун дістала з кишені ґудзик і поклала його перед Марою.

— Я вирішила, що він має залишитися в тебе.

— Але ти ж сказала, що нам усім потрібна річ, яка просто річ.

— Так. Але якщо він буде в мене, я почну перевіряти, чи точно він просто річ. А ти, можливо, вже зможеш іноді не перевіряти.

Мара взяла ґудзик. Звичайний. Темний. Із двома дірочками. Жодного тепла, шепоту, прихованого сенсу. Просто ґудзик.

— Дякую.

— Будь ласка. Якщо він заговорить — поверни.

— Обов’язково.

Клер, яка сиділа навпроти, усміхнулася.

— Він не говорить.

— Ти впевнена? — спитала Ніна.

— Поки так.

— «Поки» в Уекслері — найтривожніше слово.

Після сніданку почалися збори.

Не урочисті. Не красиві. Просто всі раптом згадали, що навчальний рік справді закінчився, речі треба скласти, книжки повернути, форму почистити, листи батькам написати, а дивні предмети, які за рік опинилися в шухлядах, під ліжками й на полицях, слід відокремити від звичайних.

У Джун це забрало найдовше.

— Це камінець із Квебеку? — спитала Мара, дивлячись на маленьку купку на її столі.

— Ні. Цей із внутрішнього двору.

— А цей?

— Із Бостона.

— А цей?

Джун завагалася.

— Не знаю. Тому він в окремій групі.

Ніна, яка зазирнула до них «на п’ять хвилин», залишилася на пів години, бо не могла кинути видовище Джун, що класифікувала камінці за ступенем підозрілості.

— Парк, ти розумієш, що звичайні люди просто викидають каміння?

Джун подивилася на неї з тихим жахом.

— Навіщо?

— Пробач. Я сказала жорстокість.

Ада прийшла по список спільних речей і виявила, що Ніна ще навіть не почала збиратися.

— Рівера.

— Я в процесі.

— Ти сидиш на валізі.

— Це перший етап процесу. Встановлення домінування.

— Над валізою?

— Над хаосом.

За десять хвилин Нінина валіза розкрилася сама й виплюнула на підлогу дві футболки, черевик, навчальний зошит і пакет печива.

— Зрадниця, — сказала Ніна.

— Вона втомилася від домінування, — сказала Селеста з дверей.

Ніна показала на неї черевиком.

— Вальмонт, ти прийшла допомагати чи бути французьким голосом долі?

— Я прийшла повернути книжку, яку Мара дала мені в лютому.

Мара здивувалася.

— Я давала тобі книжку?

Селеста дістала тонкий томик у темній обкладинці.

— Ти залишила її в бібліотеці. Я сказала собі, що поверну пізніше.

Ніна примружилася.

— Тобто ти вкрала книжку на чотири місяці.

— Я зберегла її від недбалого власника.