Розділ 29. Друге призначення

Мара не натиснула на клямку. Двері чекали. Дуже терпляче.

Це було гірше, ніж якби вони намагалися виштовхнути її назовні чи захряснутися перед обличчям. Терплячість дверей казала: ти можеш піти. Маєш право. Твою відповідь прийнято. Твоєї обережності досить. Ти не провалилася.

І саме це було майже нестерпно.

Мара прибрала руку.

На дверях знову проступив рядок:

Завершення безпечне.

— Так, — тихо сказала Мара. — У цьому й проблема.

Слова на дверях згасли.

Коридор за її спиною витягнувся. Сухий фонтан удалині став трохи ближчим. Він не кликав. Не благав. Не звинувачував. Просто стояв у білому просторі, з порожньою чашею, кам’яною жінкою і глечиком, із якого нічого не лилося.

Мара пішла до нього.

З кожним кроком білий простір темнів. Поверталася площа. Спершу бруківка, потім стіни будинків, потім ліхтар, міст, крамниця, вежа з годинником. Усі Марині рішення лишалися на місцях. Міст з’єднував береги. Ліхтар світив дорогою. Двері крамниці відчинялися в обидва боки. Годинники показували різний місцевий час і більше не сперечалися. Усе було спокійно.

Надто спокійно.

Люди рухалися правильно. Не стикалися. Не застрягали. Не сперечалися. Не йшли в пастки. Містечко стало безпечним, рівним, майже беззвучним.

І майже неживим.

Жінка з кошиком входила до крамниці й виходила з неї без жодного виразу на обличчі. Старий переходив міст туди й назад, ніби маршрут замінив йому рішення. Чоловіки біля ліхтаря йшли смугою світла, не дивлячись убік. Підліток із візком котив його колом навколо площі. Ніхто не підходив до фонтана. Ніхто не кидав монет. Ніхто не сідав на бортик. Ніхто не дивився на кам’яну жінку з глечиком.

Мара зупинилася.

Ось воно.

Вона не залишила небезпеки.

Вона залишила порожнечу.

— Я знизила ризик, — сказала вона.

Площа мовчала.

— Я не відновила призначення.

Сухий фонтан стояв у центрі, як акуратно закрите запитання.

Мара підійшла до нього й провела рукою по своєму напису:

Воду не відкрито.
Причину не усунуто.
Фонтан не використовувати як джерело.

Чесний напис.

Правильний.

Недостатній.

Вона стала навколішки й почала розгрібати листя та монети на дні чаші. Монет було багато. Забагато для одного фонтана. Старі, нові, мідні, сріблясті, майже чорні від часу. На кожній була видряпана фраза.

Я хочу додому.

Нехай він повернеться.

Не закривайте.

Нехай вода знову буде водою.

Якщо не можна пити, можна пам’ятати?

Якщо небезпечно, хто перевірить?

Ми чекали.

Ми досі чекаємо.

Під монетами були ґрати.

Мара раніше їх не помітила. Круглі, кам’яні, вони майже зливалися з дном. У центрі ґрат був отвір для маленького мідного ключа.

Ключ стояв на бортику, куди вона сама його поклала.

Доступний.

Чесно позначений.

І не використаний.

Мара взяла ключ.

— Гаразд, — сказала вона. — Перевіримо.

Ключ увійшов в отвір легко. Надто легко. Мара повернула його — і фонтан здригнувся.

Не сильно. Як людина, яку розбудили не криком, а дотиком до плеча.

Під ґратами щось клацнуло. Кам’яна чаша розкрилася, показуючи не трубу, не механізм, а вузькі темні сходи вниз.

Ніна була б у захваті, подумала Мара. І відразу сказала б щось про те, що фонтани не повинні мати підвалів.

Вона майже всміхнулася.

Потім згадала: вона сама.

І спустилася.

Сходи вели не глибоко. За десять сходинок Мара опинилася в низькій круглій кімнаті під фонтаном. Кам’яна стеля була волога від старих слідів води. У центрі стояв великий запірний вентиль. Від нього розходилися три труби. Над кожною був напис.

ПИТИ.

БАЖАТИ.

ПАМ’ЯТАТИ.

Мара заплющила очі.

Ось воно.

Перше призначення — вода. Пити. Жити. Тамувати спрагу. Бути корисним для тіла.

Друге — бажання. Монети. Надія. Те, що люди кидали в суху чашу, коли вода перестала текти.

І ще одне — пам’ятати. Можливо, це вже не перше й не друге, а те, що з’явилося між ними. Слід усіх, хто приходив до фонтана після закриття. Не по воду. По можливість сказати те, що більше не було куди покласти.

На стіні висіла стара табличка:

ВОДУ ЗАКРИТО ДО ПЕРЕВІРКИ.

Під нею — пізніша, видряпана від руки:

ПЕРЕВІРКУ ВІДКЛАДЕНО.

І ще нижче, зовсім дрібно, майже стерто:

ЗАТЕ БАЖАННЯ НІКОГО НЕ ОТРУЯТЬ.

Мара довго дивилася на цей останній рядок.

Ось де була помилка.

Хтось колись вирішив: якщо вода може бути небезпечною, нехай фонтан стане місцем бажань. Безпечно. Красиво. Без ризику. Люди кидатимуть монети, шепотітимуть надії, йтимуть трохи легші. Ніхто не отруїться.

Але ніхто й не нап’ється.

— Друге призначення не має заміняти перше, — сказала Мара. — Але перше не можна повернути, убивши друге.

Кімната відповіла тихим шумом у трубах.

Вона підійшла до вентиля.

Якщо просто відкрити «Пити», можна отруїти площу. Якщо залишити зачиненим — знову безпечний провал. Якщо відкрити тільки «Бажати» — фонтан залишиться красивою порожнечею. Якщо відкрити «Пам’ятати» — містечко може застрягти в минулому, у нескінченному переліку чужих очікувань.

Треба було не вибрати одну трубу.

Треба було зрозуміти, як вони мають працювати разом.

Мара торкнулася вентиля.

На кам’яній стіні з’явився новий напис:

Виберіть призначення фонтана.

— Ні, — сказала Мара.

Напис не змінився.

— Не виберу.

Труби здригнулися.