Розділ 27. Напередодні

За тиждень до випускного випробування в Уекслері зникли розклади.

Не всі одразу. Спершу зі східного коридору пропала дошка занять. На її місці лишилася чиста темна поверхня, на якій уранці хтось вивів крейдою: «Запізно повторювати те, що не стало вашим». Ніна сказала, що це, мабуть, нова педагогічна методика — викликати в учениць бажання вкусити стіну. Ада спробувала з’ясувати в Морріс, де тепер дивитися заняття, і отримала відповідь: «Там, де вас знайдуть».

Потім розклади почали повертатися, тільки не так, як слід.

У Мари в рядку «Польове розпізнавання» стояло: «Не плутати обережність із відсутністю вибору».

У Ніни замість «Робота з порогами» з’явилося: «Не кожні двері треба брати плечем, навіть якщо дуже хочеться».

В Ади замість «Системи класифікації» було написано: «Порядок — не доказ правоти».

У Джун: «Дрібниця не зобов’язана бути ключем. Іноді вона просто дрібниця».

У Клер: «Не кожен тихий голос просить, щоб його зробили головним».

Джун довго дивилася на свій рядок, потім сказала:

— Образливо. І, можливо, справедливо.

— Мені моє подобається, — сказала Ніна. — Там визнають силу мого плеча.

— Там визнають небезпеку твого плеча, — поправила Ада.

— Це майже комплімент.

Рядок Селести Вальмонт з’явився найпізніше. Не на загальній дошці, а на склі вікна в їдальні, коли вона проходила повз із чашкою чаю:

Бездоганність — теж укриття.

Селеста зупинилася, прочитала і мовчки стерла напис долонею.

За хвилину він проступив знову.

Ніна, яка спостерігала за цим з іншого кінця зали, тихо сказала:

— Уекслер сьогодні вирішив добряче підсмажити всіх.

— Не всіх, — сказала Мара.

— О, тебе він підсмажує особливо. Ти просто вдаєш, що це навчальний процес.

Мара нічого не відповіла.

Після Кімнати правильних помилок їй здавалося, що академія стала прозорішою. Не зрозумілішою — ні. «Зрозуміла» було б надто сміливим словом. Просто за звичними речами тепер було видно більше шарів. Двері могли бути дверима, порогом, відмовою, запрошенням, спогадом, страхом, чиїмось способом не пускати або способом не відпускати. Напис міг попереджати, брехати, благати, повторювати застарілий наказ або просто бути написом, який прибиральник забув зняти.

І оце «просто» стало найважчим.

Раніше дивність здавалася особливою. Тепер Мара починала розуміти: найнебезпечніше — не помітити, що річ уже перестала бути особливою і знову стала звичайною. Або навпаки — зробити зі звичайного знака символ, бо тобі дуже хочеться знайти сенс.

На заняттях їх майже перестали вчити нового.

Морріс ганяла їх практичними задачами, але короткими, різкими, без пояснень. Кімната, де ручки відчиняли не ті двері. Письмовий стіл, який ховав тільки один документ із десяти — причому не найстаріший і не найтрагічніший. Ліхтар, який гаснув, якщо його називали «порятунком». Сходи, що вели в той самий коридор, якщо йти ними з упевненістю, і до комори, якщо йти з сумнівом.

— Це не випробування, — сказала Ада після третього такого тренування.

— А що? — спитала Ніна, сидячи просто на підлозі й намагаючись відчепити від черевика стрічку, яка прив’язалася сама.

— Налаштування.

Морріс, що проходила повз, зупинилася.

— Непогано, Блеквуд. Налаштування чого?

Ада насупилася.

— Не знань. Реакцій.

— Саме так. Перед випускним випробуванням марно додавати вам правила. Корисніше подивитися, які правила у вас уже стали звичкою. І які звички от-от цапнуть вас за руку.

Ніна підняла ногу зі стрічкою.

— Ця вже цапнула.

— Рівера, якби звички кусали так м’яко, академію можна було б здавати в оренду для дитячих свят.

Кейн у ці дні майже не з’являлася.

Це тривожило сильніше, ніж якби вона стояла за кожним рогом із запитаннями. Мара бачила її тільки двічі: раз — у бібліотеці, де Кейн говорила з Вейл над розкладеними старими планами випробувальних залів; другий — у дворі, пізно ввечері. Кейн стояла біля сухого фонтана й дивилася на воду, якої там не було. Мара проходила повз із Джун, але Кейн навіть не повернула голови.

— Вона думає про випробування? — спитала Джун.

— Напевно.

— Або випробування думає про неї.

— Дякую, стало легше.

— Я не для легкості. Я для точності дрібниць.

На четвертий день до випробування почалися сни.

Не справжні сни, як сказала Клер. Радше академія перестала зачиняти деякі двері, поки вони спали.

Марі снилася кімната з трьома предметами: дзеркалом, годинником і дзвіночком. Але коли вона підходила до них, дзеркало показувало не жінку в синій сукні, а саму Мару, яка накриває дзеркало тканиною й каже: «Небезпеку припинено». Годинник показував кінець зміни, а за дверима стояли люди й чекали, що вона спитає не про механізм, а про них. Дзвіночок без язика висів над столом, і Мара точно знала: якщо вона поверне йому голос надто швидко, він почне дзвонити на кожну неточність, доки всі не перестануть говорити взагалі.

Вона прокидалася до світанку й записувала не відповіді, а заборони:

Не закривати дзеркало, доки не побачила людину.

Не зупиняти годинник, доки не побачила кімнату довкола нього.

Не повертати дзвонові голос, доки не зрозуміла, хто слухатиме його звук.

До ранку їй здавалося, що це добра підготовка.

А до вечора — що вона будує із заборон нову клітку.

Ніна давала собі раду зі снами інакше. Вона заявила, що якщо академія приходить до неї вночі з символічними дверима, то зобов’язана приносити гарячий шоколад. Наступного ранку біля її ліжка стояла чашка. Порожня. І записка: «Ви просили принести, не уточнивши стан».

— Це війна, — сказала Ніна. — Особиста.

Аді наснився сон, у якому всі правила були написані бездоганно, але кожне вело до поганого результату. Вона прокинулася похмура, за сніданком довго дивилася на ложку і нарешті сказала: