Розділ 25. Відбій тривоги

Вони бігли під містом.

Не мальовничим потаємним ходом зі старих книжок, де стіни вкриті знаками, а вузьким службовим тунелем із бетонною підлогою, іржавими трубами, запиленими лампами під стелею і запахом вогкості, заліза й часу. Десь над ними вив Бостон. Вой сирен проходив крізь землю, крізь перекриття, крізь кістки, і здавалося, що біжить не тільки їхня група, а все місто — тільки місто тікало всередину себе, зачиняючи за собою двері.

Попереду йшла Морріс. Не так, як на навчальних заняттях, не сухо і не показово спокійно. Швидко. По-справжньому швидко. За нею — докторка Вейл, потім Селеста з ліхтарем, Ада з мапою, яку встигла зняти зі стіни й тепер тримала так обережно, ніби це був не старий аркуш, а поранена людина. Ніна бігла поруч із Марою і час від часу озиралася на Джун та Клер.

— Якщо я це переживу, — видихнула Ніна, — я більше ніколи не скажу, що хочу до міста.

— Ти казала це вчора, — сказала Ада, не збиваючись із кроку.

— Учора місто ще не намагалося замкнутися, як сейф.

Під ногами тремтіли труби. На стінах через рівні проміжки з’являлися старі покажчики: ДО УКРИТТЯ, МЕДИЧНИЙ ПУНКТ, ПУНКТ ВІДБОЮ, СЛУЖБОВИЙ ХІД. Деякі стрілки були намальовані фарбою, деякі проступали просто з бетону, ніби система вже не розрізняла, де стара позначка, а де її власна воля.

Мара намагалася дихати рівно й думати водночас.

Повна міська тривога через десять хвилин.

Що це означає? Ще більше дверей? Повне перекриття районів? Зупинку підземки? Заблоковані лікарні? Розведені мости? Місто перестане бути містом і стане величезним укриттям, де кожна людина опиниться «розміщена» там, де її застала перша слухняність?

Згори долинув глухий удар.

Не вибух. Щось важке зачинилося. Може, ворота. Може, в’їзд до тунелю. Може, двері, за якими хтось уже стукав.

Клер спіткнулася. Мара підхопила її за лікоть.

— Ти як?

— Їх багато, — сказала Клер.

— Кого?

— Голосів. Вони не кричать. Вони вважають, що мають чекати. Це гірше.

На повороті тунель розділився на три ходи. Мапа в Адиних руках раптом потемніла по краях, і на ній загорілася чорна зірка — пункт відбою. Стрілка до нього вела не найширшою дорогою. Найширша йшла праворуч, униз, до величезної підземної зали, позначеної червоним.

— Укриття на тисячу двісті людей, — сказала Ада.

З правого ходу долинули голоси.

Багато.

Не примарні. Живі.

Морріс зупинилася так різко, що Ніна ледь не врізалася в неї.

З темряви праворуч було чути людей: кашель, лайку, плач, металевий скрегіт. Потім чийсь чоловічий голос:

— Гей! Тут хтось є? Нас замкнуло! Тут мало повітря!

Ніна заплющила очі.

— Звісно.

Морріс дуже тихо вилаялася.

Вейл подивилася на чорну зірку на мапі, потім на правий тунель.

— Якщо підемо туди, втратимо час.

— Якщо не підемо, вони можуть задихнутися, — сказала Ніна.

Ада швидко розгорнула мапу.

— Це велике укриття. За старими нормами там має бути вентиляція.

— За старими нормами, — сказала Джун. — А якщо вона теж чекає відбою?

З правого тунелю пролунав новий звук — глухий стукіт по металу. Хтось бив у двері зсередини.

Мара відчула, як усе всередині смикнулося туди. Допомогти зараз. Відчинити. Кинутися. Але це було саме воно: місто змушувало їх вибирати між найближчими зачиненими дверима і центром, який зачинив усі двері. Якщо вони почнуть рятувати кожну кімнату по одній, тривога стане повною, і замкнених буде більше.

Не кидати людей.

Але й не дозволити системі змусити їх бігати її клітками.

— Ми не відчиняємо вручну, — сказала Мара.

Ніна подивилася на неї так, ніби це далося їй зусиллям.

— Продовжуй швидко.

Мара підійшла до правого ходу й крикнула:

— Ми вас чуємо! Тримайтеся разом! Сідайте нижче, ближче до підлоги! Перевірте, чи є вентиляційні ґрати! Не відчиняйте внутрішні двері, якщо вони ведуть глибше!

— Хто ви? — крикнули звідти.

— Уекслер! Ми йдемо до пункту відбою!

Пауза.

Потім той самий голос:

— Тоді йдіть швидше!

Ніна видихнула.

— Мені подобається ця людина.

Ада дістала крейду й швидко написала на стіні біля повороту: ЛЮДИ ВСЕРЕДИНІ. ВЕНТИЛЯЦІЯ ПІД ПИТАННЯМ. ПОВІДОМЛЕНО. Потім додала час.

— Рут передати не зможемо, зв’язку немає, — сказала Селеста.

— Але якщо сюди прийдуть міські служби, побачать, — відповіла Ада.

Морріс кивнула.

— Далі.

Вони знову побігли.

Тунель до пункту відбою ставав вужчим. Із кожним поворотом стіни здавалися старішими. Бетон змінився цеглою, цегла — грубо тесаним каменем. Лампи майже не світили, і ліхтар Селести виривав із темряви фрагменти старого міста: заржавілі ґрати, ручний насос, шафу з протигазами, порожні гачки для ключів, стенд з інструкціями, на якому папір почорнів від часу.

На одному з аркушів великими літерами було надруковано:

НЕ ДОПУСКАТИ САМОВІЛЬНОГО ВИХОДУ ДО СИГНАЛУ ВІДБОЮ.
ВІДПОВІДАЛЬНИЙ ЧЕРГОВИЙ НЕСЕ ПЕРСОНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПЕРЕДЧАСНЕ ВІДКРИТТЯ УКРИТТІВ.

Мара зупинилася на секунду.

— Ось.

— Що? — спитала Ніна.

— Не безпека. Відповідальність.

Селеста підняла ліхтар вище.

— Черговий боявся відкрити зарано.

— Або система навчилася боятися замість нього, — сказала Джун.

Вейл підійшла до стенда. На нижньому аркуші була позначка: Навчальна тривога. 14 травня 1962 року. Керівник зміни: Артур Белл.

Клер тихо сказала:

— Це ім’я порожнього стільця.

За наступним поворотом вони знайшли двері.

Низькі, важкі, металеві, з круглим віконцем із товстого скла. Над ними висіла табличка:

ЦЕНТРАЛЬНИЙ ПУНКТ ВІДБОЮ.

Під табличкою світився новий рядок, що з’явився просто на металі: