Розділ 20. Дім, де не топили піч

У Квебеку холод був інший.

Не уекслерський — чистий, сухий, вихований, той, що щипає щоки й красиво лягає на рукави форми. І не менський, солоний і злий, той, що біля океану зриває подих. Квебекський холод був старіший. Він заходив під комір без поспіху, влаштовувався між ребрами й ніби казав: я був тут до тебе, після тебе теж залишуся.

Ніна зрозуміла це першою, хоча сформулювала інакше.

— Я офіційно не довіряю повітрю, яке намагається вбити мене так елегантно.

Ада поправила шарф.

— Ти вийшла з автобуса тридцять секунд тому.

— Саме так. Він швидкий.

Джун стояла посеред засніженого двору й дивилася на старі кам’яні стіни з таким захватом, ніби їй подарували музей, який ще не встиг стати небезпечним.

— Подивіться на вікна. Вони всі різні.

— Це архітектура, — сказала Ада.

— Ні. Це характер.

— Вікна не мають характеру.

Ніна підняла палець.

— Після нашого життя ти справді вирішила сказати цю фразу вголос?

Ада помовчала.

— Добре. Вікна рідко мають характер, який слід обговорювати без підстав.

— Прогрес.

Мара мовчала. Вона стояла біля автобуса, тримаючи сумку за ремінь, і дивилася на дім Сент-Аньєс — колишній пансіон при монастирі, тепер зимовий центр партнерської школи. Будівля здіймалася над річкою на високому березі: сірий камінь, крутий дах, вузькі вікна, прибудови різних епох, маленька каплиця збоку і довга крита галерея, що йшла до старого саду. Нижче, за засніженими деревами, лежала річка — широка, біла, майже нерухома. Лід на ній здавався гладким лише здалеку. Зблизька, напевно, був увесь у тріщинах, намерзаннях і темних місцях, де вода дихає під снігом.

Уекслерська група прилетіла в Монреаль уранці, потім кілька годин їхала на північний схід. За вікнами змінювалися шосе, ферми, темні ліси, маленькі поселення з церквами, дахи, притиснуті снігом, вивіски французькою. Ніна намагалася читати їх уголос і завдала французькій мові кількох травм. Селеста спершу терпіла, потім сказала: «Якщо ти ще раз вимовиш fromage як погрозу, я вийду в замет». Після цього Ніна попросила її перекласти всі непристойні слова, які можна сказати снігу. Селеста відповіла, що сніг, на відміну від Ніни, не винен.

Це було майже дружньо.

До Квебеку поїхали не всі: Мара, Ніна, Ада, Джун, Клер, Селеста і дві учениці з іншої групи. З ними — Морріс, докторка Вейл і Рут Чжан. Кейн залишилася в Уекслері, і Мара несподівано скучила за її крижаним спокоєм. Вейл була іншою: у ній було більше м’якої іронії, більше історій, більше небезпечного відчуття, що вона знає не тільки правила, а й усі випадки, коли правила не допомогли.

Біля входу їх зустріла мадам Лавуа — директорка партнерського центру. Маленька жінка в довгому темному пальті, зі срібним волоссям, зібраним на потилиці, й очима, які одразу помітили, хто змерз, хто боїться, хто вдає, що не боїться, і хто намагається зрозуміти дім раніше, ніж дім зрозуміє її.

— Bienvenue à Sainte-Agnès, — сказала вона. Потім одразу перейшла на англійську, м’яку й точну: — Ласкаво просимо. Будь ласка, всередину. Тут узимку розмови надворі стають коротшими й чеснішими, ніж потрібно.

Ніна прошепотіла:

— Вона мені вже подобається. Вона погрожує погодою.

Усередині дім пахнув воском, старим деревом, вовною, супом і чимось ледь уловимо гірким — чи то димом, чи то каменем, який надто довго пам’ятає холод. У холі стояла висока піч із чорною дверцятою, але вона була декоративна, без вогню. На стінах висіли фотографії: дівчата в темних сукнях на снігу, черниці біля ґанку, старі класи з вузькими партами, літній сад, та сама річка без льоду, човни біля пристані. На одній фотографії діти стояли біля довгих сходів, що вели від дому вниз до берега. Сніг довкола них був вище колін. Хтось на знімку рухався і тому розмився — маленька світла пляма біля самої нижньої сходинки.

Джун зупинилася перед фотографією.

— Вони всі дивляться не туди.

Мара підійшла ближче.

На фотографії дорослі дивилися в камеру. Майже всі діти теж. Але кілька дівчат — ті, що стояли ближче до сходів, — дивилися вниз, до річки.

— Це до пожежі? — спитала Вейл.

Мадам Лавуа кивнула.

— 1937 рік. Зима. Дім тоді був пансіоном для дівчат із далеких поселень. У березні сталася буря, потім пожежа в південному крилі. Документи неповні. Частину дітей вивели сходами до річки, щоб переправити на інший берег, до ферми Бельмара. Деякі дісталися. Деякі — ні.

— Пожежа була сильна? — спитала Ада.

— Достатня, щоб дорослі злякалися дому сильніше, ніж льоду.

Фраза повисла в холі, як холодна нитка.

Клер, яка стояла біля підніжжя внутрішніх сходів, раптом сказала:

— Тут немає пожежі.

Мадам Лавуа подивилася на неї.

— Ні.

— Але дім усе одно мерзне.

Директорка не здивувалася. Тільки зітхнула.

— Так.

І тоді Мара вперше відчула: холод у домі не просто зимовий. Він не йшов від вікон, не тягнув від підлоги, не залежав від коридору. Він був у стінах, як стара звичка. Дім пам’ятав, що одного разу тепло виявилося ненадійним, і відтоді не довіряв йому до кінця.

Саме так вона сказала б раніше.

Тепер Мара змусила себе не формулювати надто красиво.

Вони пройшли до спільної вітальні, де вже чекали учениці партнерського центру. Їх було п’ятеро, старші й молодші впереміш: Амелі, Камілль, Зоє, Марі-Ноель і висока темношкіра дівчина на ім’я Еліза, яка навчалася вже на третьому році й працювала з Рут майже на рівних. Французька мова довкола була швидкою, м’якою, з несподіваними провалами приголосних. Мара вловлювала окремі слова, але сенс часто тікав раніше, ніж вона встигала його схопити.

Ніна, навпаки, майже нічого не вловлювала і була цим обурена.

— Я почуваюся неосвіченою, — сказала вона. — Не люблю, коли реальність робить це без моєї згоди.

— Ти могла вчити французьку в автобусі, — зауважила Ада.