Розділ 19. Чужий голос

Того дня, коли Мара вперше впіймала себе на тому, що їй подобається чуже захоплення, в Уекслері пішов сніг.

Не справжній густий сніг, який лягає на дахи й одразу робить світ святковим, а перший — обережний, рідкий, майже пробний. Білі крупинки кружляли над внутрішнім двором, чіплялися за сухий фонтан, зникали на темному камінні доріжок і танули на рукавах форми. Дівчата висипали зі їдальні так, ніби ніколи не бачили зими. Хтось намагався ловити сніжинки ротом. Хтось фотографував вікна головного корпусу. Ніна заявила, що сніг офіційно підвищує драматизм академії на сорок відсотків, і спробувала поставити капюшон так, щоб виглядати загадково, але вітер тут-таки зіпсував їй увесь задум.

— Сніг проти позерства, — сказала Ада.

— Сніг просто заздрить моїй композиції.

— Снігу байдуже.

— Ось тому він і холодний.

Після Грейвсенда все довкола ніби стало трохи гучнішим. Ні, ніхто не влаштовував Марі овацій, не плескав по плечу і не називав героїнею. Уекслер узагалі був місцем, де будь-яке надмірне захоплення, здається, вважалося першим кроком до нещасного випадку. Але в їдальні дівчата з інших груп оберталися. Старшокурсниці віталися не як із новенькою, а як із людиною, чиє ім’я тепер десь прозвучало. Рут Чжан на ранковому розборі сказала: «Запис відсутньої свідки був вдалим рішенням», — і цього виявилося достатньо, щоб у Мари пів дня тепліло всередині.

Селеста Вальмонт, проходячи повз, кинула:

— Ти не зіпсувала справу.

Ніна потім двадцять хвилин запевняла, що для Селести це рівнозначно любовній баладі.

— Вальмонт, якщо раптом колись захоче сказати «ти молодець», найімовірніше, надішле нотаріальне повідомлення, — сказала вона. — А тут майже вірш.

— Це не був вірш, — сказала Ада.

— У твоєму житті взагалі мало віршів, Блеквуд.

— І завдяки цьому воно структурно стійке.

Мара сміялася разом із ними, але десь глибше, під сміхом, жило інше. Обережне, тонке, небезпечно приємне відчуття: вона може. Не просто бути присутньою. Не просто допомагати на краю. Не просто бути дівчиною, яку Уекслер узяв під нагляд після дивного випадку. Вона може побачити те, що інші пропустили. Може знайти відсутній рядок. Може дати голос тому, кого залишили за дверима.

Їй подобалося це відчуття.

Вона розуміла, що воно небезпечне.

І все одно подобалося.

Клер помітила першою. Звісно.

Вони йшли після обіду північною галереєю: довгим коридором із вікнами у двір, де сніг уже став упевненішим, а кам’яні підвіконня біліли тонкими смугами. Попереду Ніна сперечалася з Адою, чи можна вважати сніг «атмосферним союзником», Джун збирала в долоню сніжинки, що не розтанули, і засмучувалася, що ті не тримають форму.

Клер ішла поруч із Марою і раптом сказала:

— Ти стала звучати гучніше.

Мара подивилася на неї.

— Це добре?

— Не знаю.

— Прекрасна відповідь.

— Ти не стала галасливою. Просто раніше ти весь час питала себе, чи маєш право думати. Тепер іноді думаєш так, ніби вже отримала дозвіл.

Мара хотіла заперечити. Сказати, що це не так. Що вона, навпаки, стала обережнішою після маяка і Грейвсенда. Але Клер рідко помилялася в таких речах. І ще рідше казала їх просто так.

— Я не зазнаюся, — сказала Мара.

Клер знизала плечем.

— Я не казала цього слова.

Ось саме це й було неприємно.

Увечері північне крило наповнилося тим особливим шумом, який з’являється в закритих школах при першому снігу: усі вікна зайняті, усе гаряче й солодке випито раніше часу, усі вважають, що звичайні правила мають стати м’якшими хоча б тому, що за склом біліє світ. У спільній кімнаті першого курсу горів камін — справжній, хоча Джун підозрювала, що вогонь «надто вихований». На низькому столі лежали книжки, кружки, чиїсь шарфи, дві забуті рукавички, тарілка печива, яку Ніна охороняла з таким виглядом, ніби здобула її внаслідок складної військової операції.

Мара сиділа в кріслі біля вікна й намагалася читати, але літери розповзалися. На сторінці було про види стійких прив’язок у побутових предметів, але думки весь час поверталися до зали суду. До дівчинки з кошиком. До ручки в її пальцях. До тієї миті, коли запис перестав служити суду й почав служити тому, кого суд не хотів чути.

Вона майже не помітила, як до спільної кімнати зайшла Тесс Меллорі.

Тесс була з іншої групи першого курсу: висока, рудувата, з швидкими руками і звичкою тримати плечі так, ніби вона весь час наперед вибачається за те, що займає місце. Зазвичай вона ходила разом з Айрис Кроуфорд — дівчиною з м’яким голосом, красивими темними косами й умінням бути поруч так щільно, що збоку це виглядало як турбота. Тепер Тесс була сама.

У руках вона тримала зошит.

Звичайний, сучасний, у синій обкладинці зі срібним куточком. Не старий. Не архівний. Не річ, від якої чекаєш біди. Просто зошит, куплений, напевно, у канцелярській крамниці, де ніхто не попереджає, що папір іноді вміє надто багато.

Тесс зупинилася біля входу й сказала:

— Хтось бачив Айрис?

У кімнаті відразу стало тихіше.

Не тому, що запитання було страшним. А тому, що голос у Тесс був такий, ніби відповідь вона вже знає і боїться її почути.

Ніна поставила кружку.

— Ні. А що?

Тесс подивилася на зошит у руках.

— Вона сказала, що це не вона. Що це зошит.

Ада випросталася.

— Що саме?

Тесс підійшла до столу й поклала зошит так обережно, ніби той міг укусити.

— Мої записи. Особисті. Хтось переписав їх на аркуші й залишив у пральні, біля сходів і на дверях кімнати. Не все. Тільки… наймерзенніші місця. Найслабші. Там, де я злюся. Де пишу те, чого не сказала б уголос.

Джун зблідла.

— Хтось читав твій щоденник?

— Айрис каже, що не читала. Каже, що зошит сам показує те, що я «маю перестати ховати».

Ніна дуже повільно поклала печиво назад на тарілку.