Розділ 18. Суд слухає

Після маяка Мара стала обережнішою рівно на чотири дні.

Перші два дні вона чесно записувала в блокнот: «не довіряти першому красивому висновку», «не плутати ясність із правотою», «спершу спостереження, потім формулювання». На третій день вона впіймала себе на тому, що пояснює Ніні, чому та не повинна вішати на двері кімнати табличку «НЕ ЗАХОДИТИ, ЯКЩО ВИ НЕ ПЕЧИВО», і робить це тоном Вів’єн Кейн. На четвертий день Селеста Вальмонт на спільному занятті сказала, що Марине формулювання щодо маяка було «рідкісно точним для першого курсу», і Мара весь вечір намагалася не радіти так явно, щоб це не виглядало принизливо.

На п’ятий день обережність стала схожою на впевненість.

Це сталося непомітно. Не так, що Мара раптом вирішила: тепер я бачу краще за всіх. Ні. Вона не була ідіоткою. Просто після маяка всередині з’явилося тихе місце там, де раніше була паніка. Колись дивність світу навалювалася на неї одразу, без форми, без краю. Тепер у неї з’явилися слова: перше призначення, друге, межа, неможлива вимога. І коли щось складалося, вона відчувала це майже фізично — як клацання правильно вставленого ключа.

Кейн, звісно, помітила.

— Ви стали швидше відповідати, — сказала вона після заняття, де вони розбирали випадки з родинними портретами, які змушували молодших дітей вибачатися за помилки старших.

Мара не зрозуміла, похвала це чи погроза.

— Це погано?

— Це небезпечно.

— У вашій академії все корисне спершу називають небезпечним?

— Зазвичай навпаки. Спершу учениці називають щось корисним, потім ми з’ясовуємо, наскільки це небезпечно.

Мара записала б цю фразу, якби Кейн не дивилася просто на неї.

Завдання прийшло через три тижні після Мену.

У розкладі воно з’явилося як «спостережний виїзд: окружний архів, Массачусетс». Ніна прочитала це за сніданком і відразу сказала:

— Архів? Після маяка? Це що, реабілітація? Нам дадуть посидіти серед папок і замислитися над скріпками?

— Архіви бувають небезпечніші за маяки, — сказала Ада.

— Блеквуд, ти вимовляєш такі речі надто впевнено для людини, яка хоче колись спокійно жити.

Джун задумливо покрутила ложку.

— Скріпки, між іншим, дуже вперті. Вони все життя тримають чужі папери разом, хоча їх ніхто не питає.

Ніна повільно поклала виделку.

— Усе. Я більше не можу їсти поруч із вами. Ви зруйнували мені скріпки.

Клер сиділа тихо й дивилася на екран розкладу.

— Це не просто архів, — сказала вона.

— Ти вже чуєш? — спитала Мара.

— Ні. Просто слово «окружний» звучить так, ніби хтось старанно прибрав звідти слово «суд».

Ада перевірила повну картку виїзду й насупилася.

— Стара будівля суду Грейвсендського округу. Архів переїхав туди після закриття будівлі. Реставрацію зупинено. Кілька співробітників відмовилися повертатися.

— Чудово, — сказала Ніна. — Судовий архів, який лякає співробітників. Я сумую за маяком. Маяк хоча б одразу сказав, що він жахливий.

В автобусі було тепліше, ніж дорогою до Кроу-Гарбора, але Мара все одно відчувала холод у пальцях. Не від погоди. Осінь стала справжньою: дерева вздовж шосе стояли руді й майже голі, небо було низьке, дощ то починався, то припинявся, залишаючи на склі довгі тремкі смуги. Попереду сиділи Морріс і Пайпер. Мейв цього разу не поїхала: її група працювала на іншій справі. Замість неї старшою практиканткою призначили Рут Чжан, і це одразу міняло атмосферу. Рут була тихіша за Мейв, сухіша, уважніша до деталей. Якщо Мейв входила в небезпечне місце так, ніби брала його під відповідальність, Рут спершу фотографувала дверні завіси, підлогу, ручку, сліди вологи — і лише потім входила.

Селеста сиділа через прохід від Мари й читала справу. Не гортала — саме читала, швидко й без пауз, часом роблячи помітки на полях роздруківки. Мара намагалася не дивитися. Не вийшло.

— Тобі дати копію? — спитала Селеста, не підводячи очей.

— У мене є.

— Тоді читай свою.

Ніна, яка сиділа попереду, повільно повернулася.

— Вальмонт, ти коли-небудь говориш щось просто доброзичливо?

Селеста перегорнула сторінку.

— Так.

— Коли?

— Коли це корисно.

— Я навіть не знаю, як на це образитися. Надто чиста конструкція.

Ада вже читала картку справи вголос, бо це дозволяло їй вважати розмову корисною.

Стару будівлю суду в Грейвсенді збудували 1891 року. Суд там працював до середини вісімдесятих, потім переїхав у новий комплекс. Будівлю кілька разів намагалися продати, потім визнали історичною, потім передали округу під архів. Під час реставрації робітники поскаржилися на «неправильні звуки»: кроки в порожній залі, удари суддівського молотка, шелест аркушів присяжних. Потім один архівіст провів ніч замкненим у кімнаті присяжних, хоча двері були відчинені; вранці його знайшли за столом із аркушем «Винний» у руці. За тиждень співробітниця, яка перевіряла справи початку двадцятого століття, почула, як її ім’я зачитують у порожній залі суду, і знепритомніла. Після цього архів закрили й викликали Уекслер.

— Хто помер? — спитала Ніна.

— У картці не вказано, — сказала Ада.

— Значить, помер хтось незручний.

— Не всі другі призначення пов’язані зі смертю.

— Але якщо є старий суд, порожня кімната присяжних і аркуш «винний», статистика нервує.

Мара читала далі. У справі був зазначений один історичний епізод: процес 1912 року проти Лайла Віткомба, підлітка, обвинуваченого в підпалі млина. Загинули двоє людей. Віткомб наполягав, що бачив іншого чоловіка біля складу з лампою, але свідчення не прийняли: хлопець уже мав репутацію «важкого», а чоловік виявився братом міського скарбника. Суд виніс вирок швидко. Через п’ять років справжнього палія заарештували за іншою справою, але офіційно вирок Віткомба не переглядали. Віткомб помер у в’язниці від запалення легенів.

Ніна дочитала до цього місця й перестала жартувати.