Розділ 17. Маяк, який не відпускав

На пірсі Кроу-Гарбора вітер ударив Мару в обличчя так, ніби мав до неї особисті претензії.

Вона встигла зробити лише один вдих — солоний, холодний, із присмаком водоростей і мокрого дерева, — і відразу зрозуміла, що всі навчальні майданчики Уекслера були ввічливими. Навіть той, що утримував людей на площі й називав Ніну порушницею. Там повітря принаймні не намагалося здерти з тебе шкіру. Тут океан шумів так близько, ніби був не за поручнями, а стояв поруч і чекав, доки хтось зробить дурницю.

— Ось, — сказала Ніна, притискаючи капюшон до голови. — Нарешті місце, де небезпека не вдає із себе меблі.

— Це не перевага, — сказала Ада.

— Зате чесно.

Джун стояла біля краю пірса й дивилася на сіру воду з виразом людини, яка водночас боїться і хоче поставити їй багато запитань. Клер трималася трохи позаду, але не через страх висоти чи хвиль. Мара вже навчилася відрізняти. Клер слухала.

Селеста Вальмонт вийшла з мікроавтобуса останньою. Вітер одразу спробував розтріпати їй волосся, але програв. Селеста просто поправила комір темного пальта й подивилася на маяк на скелі так, ніби той уже отримав попередньо незадовільну оцінку.

— Звісно, вона навіть вітрові не дає приводу, — пробурмотіла Ніна.

— Вітер не об’єкт оцінювання, — сказала Ада.

— Для Вальмонт усе об’єкт оцінювання.

Мара не відповіла. Вона дивилася туди ж, куди Селеста.

Маяк стояв на вузькому кам’яному виступі на північ від гавані. Біла башта з чорною верхівкою, будинок доглядача, низька огорожа, скелі внизу, хвилі, що розбивалися в піну. Від пірса до маяка вела стара дорога вздовж берега, потім дерев’яний настил через ділянку каміння. Удень маяк виглядав майже як листівка. Майже — бо світло в ліхтарі горіло, хоча до сутінків залишалося не менше трьох годин.

Він не обертався. Не блимав. Просто горів рівним жовтим світлом, видимим навіть у похмурому дні.

— Він має бути ввімкнений? — спитала Мара.

Морріс, яка перевіряла список біля автобуса, підняла голову.

— Ні.

— Електрика?

— Вимкнена вчора ввечері місцевою службою. Акумулятор знято. Лампу демонтовано.

Ніна повільно повернулася до маяка.

— Тобто що світить?

— Саме тому ми тут.

Із ними приїхали Морріс, Кейн і старша практична група Мейв: сама Мейв Гарлоу, Рут Чжан і Пайпер Грей. Цього разу першокурсниць було більше, ніж зазвичай: Мара, Ніна, Ада, Джун, Клер, Селеста і ще дві дівчини з іншої групи. Але ще дорогою Морріс пояснила: це не екскурсія і не демонстрація. У маяка нестабільна поведінка, але поки без прямого контакту з великою кількістю людей. Отже, першокурсниці можуть спостерігати роботу старших у польових умовах — за умови, що виконуватимуть команди швидше, ніж встигнуть придумати власну версію геніальності.

Ніна тоді підняла руку й сказала:

— А якщо геніальність прийде вже після команди?

Морріс відповіла:

— Запишеш у щоденник і пишатимешся мовчки.

Тепер, на пірсі, жарти звучали тонше. Вітер забирав їх майже одразу.

Біля машини їх зустрів місцевий шериф — міцний чоловік років п’ятдесяти в куртці з мокрим коміром. Він представився: Еван Рід, і відразу потис руку Мейв, як людині, на яку вже чекав. Поруч стояла жінка із сивим волоссям і жорсткою втомою на обличчі. Вона тримала на повідку велику чорну собаку, але собака не тягнулася до людей, не нюхала сумки, не цікавилася нічим. Вона дивилася на маяк і тихо скавучала.

— Ліліан Кроу, — сказала жінка. — Я доглядачка музею маяка. Колишня доглядачка, якщо точніше. Музей зачинений із понеділка.

— Що сталося сьогодні? — спитала Мейв.

Шериф Рід дістав маленький блокнот, але говорив без нього.

— О п’ятій сорок ранку рибалка Гаррет Коул вийшов із дому й пішов до старого настилу. Сусід побачив, що він іде босий, без куртки. Наздогнав біля спуску до скель. Коул казав, що світло кличе назад. Що він не мав повернутися того дня.

— Якого дня? — спитала Пайпер.

— Три роки тому. Його човен перекинуло біля Бернт-Шол. Його знайшли за годину, живим. Другий рибалка тоді загинув. Коул відтоді не підходить до води в погану погоду. Сьогодні йшов як сновида, але був притомний.

— Він бачив світло? — спитала Рут.

— Так. І ще чув дзвін, якого біля маяка немає з шістдесятих.

Ліліан Кроу стиснула повідок.

— Це не вперше. Два тижні тому дівчинка з туристів сказала, що світло показало їй стежку вниз до води. Батько втримав її. Потім старий Волш уночі вийшов із дому й пішов до пірса. Його дружина клялася, що він повторював: «Я вже врятувався, а решта — ні». Волш пережив пожежу на поромі в сімдесят другому.

Мара відчула, як слова лягли в голові не окремими випадками, а поруч. Не загиблі. Урятовані. Люди, які одного разу вижили там, де хтось інший не вижив.

Вона тут-таки впіймала себе і майже фізично відступила від висновку. Рано. Вона вже помилялася на площі, вирішивши, що бачить головний об’єкт. Треба спостерігати. Перевіряти. Не стрибати на думку тільки тому, що вона красиво збіглася.

Селеста стояла поруч і ставила запитання спокійно, без зайвих емоцій:

— Світло бачать тільки ті, хто вижив в аваріях?

Шериф подивився на неї з певним подивом, але відповів:

— Наскільки ми знаємо, так.

— Вони йдуть до води чи до маяка?

— До води. Але кажуть, що маяк показує.

— Після контакту пам’ятають?

— Так. І соромляться.

Селеста кивнула, ніби саме цього й чекала.

Мара стиснула ремінь сумки. Селеста вже швидше зібрала картину. Знову.

Морріс одразу розподілила їх: старші — до маяка, Кейн — із ними; першокурсниці — за Мейв до першого периметра, потім спостереження з майданчика біля будинку доглядача. Ніхто не працює біля краю скель без страховки. Ніхто не залишається сам. Ніхто не дивиться у світло маяка довше трьох секунд поспіль. Якщо чує дзвін, голос, прибій там, де його немає, або поклик на ім’я — повідомляє і сідає на землю. Ніна відкрила рота, але Морріс навіть не повернулася: