Розділ 16 Правильна відповідь

Навчальна площа займала цілий корпус.

Зовні будівля скидалася на звичайне низьке крило за спортивною залою: сірий камінь, широкі двері, вузькі вікна під дахом. Усередині вона виявилася маленьким містечком. Не моделлю, не декорацією для шкільної вистави, а майже справжньою площею з брукованою мостовою, ліхтарями, лавками, вітринами, поштовою скринькою, годинником на башточці, сухим фонтаном і п’ятьма вулицями, що розходилися в різні боки. Над кожною вулицею висіла табличка: «До ринку», «До станції», «До мосту», «До школи», «До дому». Стеля була високо, майже в темряві, і звідти падав рівний денний світ, хоча надворі вже вечоріло.

Ніна зупинилася біля входу й повільно озирнулася.

— Якщо це навчальна аудиторія, я офіційно пробачаю Уекслеру всі стільці, які намагалися мене виховувати.

— Ти пробачила б академії і гірше, якби там були ліхтарі, — сказала Ада.

— Ліхтарі багато що змінюють.

Джун одразу подивилася на вітрину маленької крамниці. За склом стояли баночки з ґудзиками, коробки зі стрічками, іграшковий кораблик, тріснута чашка, бляшаний свисток і табличка «ВІДЧИНЕНО». Потім Джун придивилася до таблички уважніше.

— Мені не подобається, наскільки вона впевнена, що відчинено.

— Табличка? — спитала Ніна.

— Так. Надто самовдоволена.

Клер стояла трохи позаду й слухала площу. Не окремий предмет, не двері, не полицю. Усе одразу. Мара вже знала цей вираз: Клер ніби входила не до приміщення, а в чуже спогадування, де спершу треба зрозуміти, хто говорить найгучніше.

— Багато кроків, — сказала Клер. — Але ніхто не йде.

— Це навчальна площа, — сказала Ада. — Тут ніхто й не має йти.

Клер не стала сперечатися. Це був її звичний спосіб сказати, що Ада зрозуміла надто буквально.

На протилежному боці площі стояли наставниця Морріс, Вів’єн Кейн і ще дві викладачки, яких Мара знала тільки з розкладу. Поруч із ними за низьким бар’єром уже зібралися першокурсниці. Селеста Вальмонт стояла окремо від своєї групи й надягала рукавички так спокійно, ніби входила не на навчальну площу, а збиралася відкрити конверт із запрошенням на вечерю.

Мара впіймала себе на тому, що дивиться на Селесту надто довго.

— Не роби так, — сказала Ніна.

— Як?

— Не дивися на Вальмонт до завдання. Вона виглядає так, ніби в неї навіть помилки випрасувані.

— Я не дивлюся.

— Дивишся. Це небезпечно для самооцінки.

Ада поправила манжет форми.

— Селеста сильна учениця. Дивитися на сильних корисно.

— Сказала дівчина, яка дивиться на сильних, щоб скласти таблицю їхньої сильності.

— У мене немає такої таблиці.

— Значить, вона в голові. Ще страшніше.

Морріс плеснула в долоні. Розмови стихли.

— Сьогодні перше групове випробування для нового складу. Навчальна площа Брейєра. Рівень — базовий зі змінним сценарієм. Небезпека контрольована. Неприємності реальні. Ваше завдання: увійти, визначити, чому площа не випускає відвідувачів, і вивести всю групу через правильний вихід. Час — дванадцять хвилин. Порушення межі, спроба силового виходу, пошкодження об’єктів без команди, самостійний біг вулицями — мінус бали й додаткова робота з наставницею Кейн, що гірше за мінус бали.

Кейн ніяк не відреагувала. Це тільки підтвердило погрозу.

— Група Венс, Рівера, Блеквуд, Парк, Моррісон — перша, — сказала Морріс.

Клер ледь скривилася.

— Морріс, — тихо поправила вона.

— Що?

— Клер Морріс. Не Моррісон.

Морріс подивилася в планшет, потім на Клер.

— Правильно. Помилка в аркуші. Виправимо після випробування.

Мара помітила, як Клер на секунду напружилася. Не від роздратування. Від чогось тоншого. В Уекслері неправильне ім’я рідко залишалося просто канцелярською дрібницею.

— Це важливо? — пошепки спитала Мара.

Клер відповіла не відразу.

— Сьогодні — може бути.

— Група, всередину, — сказала Морріс.

Вони увійшли на площу.

За їхніми спинами м’яко зачинилася невидима межа. Не двері, не стіна. Просто повітря біля входу стало щільнішим, як скло. Мара обернулася й побачила наставниць крізь легку брижу. Морріс підняла палець: час пішов.

Ніна одразу зробила крок уперед.

— Значить, нас не випускають. Чудово. Я давно хотіла побути заручницею архітектурного стилю.

— Спершу спостереження, — сказала Ада.

— Я спостерігаю, що архітектурний стиль узяв нас у заручниці.

— Ніно.

— Гаразд. Площа. П’ять виходів. Годинник. Фонтан. Крамниця. Поштова скринька. Мапа. Лава. Табличка «Ласкаво просимо».

Мара повернулася до таблички. Вона висіла над входом, через який вони зайшли, але тепер текст змінився. Замість «Ласкаво просимо» там було написано:

«Ласкаво просимо, мешканці».

— Ми не мешканці, — сказала Джун.

— І це вже звучить як проблема, — сказала Ніна.

На площі дзенькнув дзвіночок. Спершу один раз. Потім годинник на башточці ожив: стрілки, які до того стояли на дванадцятій, різко пішли вперед. На циферблаті не було звичайних цифр. Замість них були слова: «прийшли», «затрималися», «не місцеві», «загубилися», «залишилися».

Стрілка рухалася до слова «затрималися».

— Час? — спитала Ада.

— Одинадцять хвилин тридцять, — сказала Мара, глянувши на браслет. — Але годинник площі рахує щось інше.

Джун підійшла до вітрини крамниці, але зупинилася на безпечній відстані.

— Табличка все ще «відчинено». Але всередині нікого немає.

— Крамниця може бути пасткою, — сказала Ада.

— В Уекслері все може бути пасткою. Навіть чесність іноді виглядає підозріло.

Клер стояла біля сухого фонтана й дивилася на дно чаші.

— Тут чекали воду.

— Фонтан сухий, — сказала Мара.

— Не зараз. Раніше. Площа пам’ятає, що люди збиралися тут, доки фонтан працював. Потім він висох, але лави лишилися. Люди й далі сиділи. Потім перестали йти вчасно.