Розділ 13. Чому Уекслер не згорів

На дверях великої зали висіла табличка: «Історія академії. Перший курс. Присутність обов’язкова».

Нижче хтось олівцем дописав: «Співчуваємо».

Ніна зупинилася перед дверима, прочитала обидва рядки й кивнула з повагою.

— Ось за це я люблю старші покоління. Вони попереджають про страждання.

Ада, яка йшла поруч, навіть не сповільнилася.

— Історію академії треба знати.

— Звісно. Як інакше ми зрозуміємо, хто першим придумав змушувати дітей слухати історію академії?

Джун уважніше подивилася на табличку.

— Олівець старий. Думаю, напису років п’ять.

— Значить, страждання стійкі, — сказала Ніна.

Клер тихо додала:

— Або хтось щороку обводить наново.

Мара зайшла останньою. Після музею їй здавалося, що Уекслер мав би дати їм хоча б добу без подій. Не без дивностей — на це вона вже не сподівалася, — але без урятованих дітей, вокзалів усередині експозиції і старших практиканток, які повертаються в автобус з обличчями людей, що добре виконали важку роботу. Натомість їм поставили історію академії.

Спершу Мара вирішила, що це буде болісно.

Велика зала була у старому крилі головного корпусу. Не та, де її зустрічали, і не мала навчальна. Ця була вища, темніша й старіша. Дубові панелі на стінах, довгі вікна, ряди лав, невелике підвищення попереду. На стінах — портрети. Не парадні, а дивно живі: жінки різних епох, у строгих сукнях, формених жакетах, робочих куртках, із книжками, валізами, мапами, інструментами. Деякі дивилися просто перед собою. Деякі — вбік, ніби за рамою відбувалося щось важливіше за художника.

Мара зупинилася біля одного портрета. Молода жінка в темній сукні тримала в руках зламаний годинник. На табличці знизу було написано:

«Еліанор Уекслер. Засновниця академії. 1821–1894».

— Вона не схожа на людину, яка заснувала школу, — сказала Ніна.

— А на кого? — спитала Джун.

— На людину, яка спалила б школу, якби школа їй не сподобалася.

— Рівера, — сказала Ада.

— Що? Я хвалю.

— У тебе похвала звучить як кримінальна справа.

— Значить, переконливо.

Лави вже заповнювалися першокурсницями. Хтось базікав, хтось гортав видані буклети, хтось намагався виглядати так, ніби лекції з історії не здатні завдавати фізичного болю. Старших у залі майже не було, але біля бічних стін стояло кілька практиканток третього курсу, серед них Мейв Гарлоу. Побачивши її, Ніна різко випросталася й удала, що завжди стоїть пристойно.

Ада помітила.

— О, як цікаво.

— Нічого цікавого.

— Ти поважаєш Мейв.

— Я поважаю людей, які можуть повернути дитину з багажної кімнати, а потім спокійно сісти в автобус.

— Тобто поважаєш.

— Не роби з цього слабкість.

Мара сіла між Клер і Джун. Ніна вмостилася через прохід, бо Ада демонстративно зайняла місце поруч із нею, щоб «знизити ризик коментарів». Це, звісно, тільки збільшило ризик коментарів, але Ада поки трималася.

На підвищення вийшла жінка, якої Мара ще не бачила. Років сорока п’яти, може, старша. Висока, з коротким сріблястим волоссям, у темно-зеленому жакеті і з тростиною, яка явно була не прикрасою, а звичною частиною її руху. Вона не виглядала ні директоркою, ні наставницею з безпеки. Радше професоркою, яка може три години розповідати про старі щоденники, а потім несподівано виграти суперечку з привидом залізничного розкладу.

Вона поставила на стіл маленький шкіряний футляр, оглянула залу й сказала:

— Вітаю на найбільш ненависній лекції першого місяця.

Зала пожвавішала.

Ніна прошепотіла:

— Уже подобається.

— Мене звати докторка Міріам Вейл, — продовжила жінка. — Я викладаю історію призначень, архівні випадки й курс «Як не зробити з минулого ворога». Останнє в нас часто провалюють, тому курс обов’язковий.

Вона взяла з краю столу крейду й написала на дошці великими літерами:

УЕКСЛЕР ЗАСНУВАЛИ НЕ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ РЯТУВАТИ СВІТ.

Потім повернулася до зали.

— Почнімо з руйнування рекламного буклета. Академію створили не герої, не пророки, не таємний орден доброчесності й не група людей, яка вирішила, що людству терміново потрібні дівчата в однакових піджаках. Уекслер з’явився тому, що в одному місті за десять років згоріли три будинки, зникли два мости, один сирітський притулок щозими повертав дітей до дверей, із яких вони втекли, а суддя виніс вирок людині, якої в день злочину фізично не було в окрузі. І тому, що дорослі чоловіки, які обіймали посади, не захотіли визнати: речі іноді роблять більше, ніж від них чекають.

Ніна повільно підняла руку.

Докторка Вейл подивилася на неї.

— Так, міс Рівера. Я знаю ваше ім’я. Мене попереджали.

— Це честь чи погроза?

— Історично різниця залежить від джерела.

— Тоді запитання: чому академію створили жінки? Бо чоловіки не вірили?

— Частково. Але це надто просте пояснення, а прості пояснення зазвичай зручні тим, хто хоче закінчити розмову до обіду. У дев’ятнадцятому столітті жінок частіше залишали поруч із речами, які вважалися неважливими: листами, ключами, колисками, кухонними ножами, родинними скринями, пральними книгами, квитками, дитячими іграшками, жалобними сукнями, молитовниками, дзеркалами в спальнях, списками боргів, весільними стрічками. Чоловіки частіше володіли будинками, крамницями й поїздами. Жінки частіше помічали, що саме в цих будинках, крамницях і поїздах щось не сходиться.

Вона постукала крейдою по дошці.

— Перші дослідниці Уекслера не називали це другим призначенням. Вони називали це «впертістю речей». Дуже ненауково. Дуже точно.

Джун підняла руку.

— А речі справді вперті? Чи ми так кажемо, щоб було простіше?

— Прекрасне запитання. Коротка відповідь: речі — не люди. Довга відповідь: люди постійно залишають у речах незавершені дії, страхи, обіцянки, провину, надію, звичку, брехню, любов і дурість. А потім дивуються, що річ починає продовжувати почате без них. Якщо назвати це впертістю, ми хоча б не забудемо, що часто самі дали їй привід.