Розділ 14. Книги, які ховалися

Ленґфордська міська бібліотека зустріла їх запахом пилу, кави й мокрих пальт, хоча надворі дощу не було.

Мара помітила це одразу, щойно зайшла слідом за Морріс. У музею був запах поліролі й старих вітрин — акуратного минулого, яке намагаються тримати за склом. У бібліотеки запах був інший: живий, людський, трохи втомлений. Тут минуле не лежало нерухомо. Його брали додому, забували в автобусах, повертали з плямами від чаю, закладали квитанціями, читали в лікарнях, на кухнях, у ліжках, на сходах, під ковдрою з ліхтариком. Книжки, на відміну від музейних експонатів, не мали бути цілими. Вони мали переживати людей і все одно відкриватися.

Ніна зайшла за Марою, втягнула носом повітря й сказала:

— Якщо це пастка, то дуже затишна.

— Пастки не зобов’язані бути незатишними, — сказала Ада. — Інакше в них ніхто не потрапляв би.

— Ти зіпсувала бібліотеку за шість секунд. Це рекорд.

Джун уже дивилася на стійку видачі, де лежали закладки, пластикові картки, кошик з олівцями й кругла печатка на дерев’яній ручці. Клер зупинилася біля входу й підняла голову, ніби прислухалася до всієї будівлі одразу. Після музею Мара почала помічати такі паузи відразу. Клер не робила нічого ефектного. Просто на секунду випадала зі звичайного шуму, щоб почути те, що решті здавалося тишею.

— Вони справді не повертаються, — тихо сказала Клер.

Морріс повернулася до неї.

— Уже чуєш?

— Ні. Радше… місця немає.

— У книжок немає місця? — спитала Джун.

— У цих — немає.

Біля стійки видачі їх чекала бібліотекарка — висока жінка в темно-синій сукні, з короткою стрижкою і втомленими очима. На бейджі було написано: «Клара Бентон, завідувачка». Поруч із нею стояла Мейв Гарлоу, уже в робочому жилеті Уекслера, з планшетом і знайомим спокоєм старшої практикантки. Рут Чжан розкладала на столі прозорі пакети, лінійку й фотоапарат. Пайпер Грей розмовляла з літнім чоловіком біля каталогових шафок, кивала й щось записувала.

Мара відчула дивне полегшення, побачивши Мейв. Після історії з Елсі Мей Ларкін старші практикантки перестали бути просто «старшими». Вони стали доказом, що неможливе можна зустріти не криком, а роботою.

— Спостерігачки, — сказала Морріс. — Сьогодні ваше завдання те саме: дивитися, думати, не заважати. Але бібліотека — не музей. Тут багато особистого. Читацькі картки, повернуті книжки, закладки, чужі нотатки, загублені листи. Нічого не берете без команди. Навіть якщо воно лежить на підлозі. Особливо якщо воно лежить на підлозі й здається вам важливим.

Ніна подивилася собі під ноги.

— Підлога поки чиста.

— Рівера.

— Я ж допомагаю.

Клара Бентон нервово зчепила пальці.

— Я дуже сподіваюся, що все це не займе багато часу. Ми закрили тільки східне крило, але якщо доведеться закривати всю бібліотеку, міська рада…

— Міська рада віддасть перевагу закритому східному крилу перед відкритою проблемою, — сказала Мейв. — Розкажіть ще раз із початку. Не офіційно. Як ви самі це помітили.

Бентон зітхнула й подивилася в бік дитячого відділу. Він був за аркою праворуч: низькі стелажі, яскраві килимки, столи для занять, м’які крісла у формі тварин, великий плакат літньої програми читання. Тепер вхід туди був перегороджений синьою стрічкою Уекслера і звичайною бібліотечною табличкою «Відділ тимчасово закритий». За стрічкою на візку стояв стос старих книжок у вицвілих обкладинках.

— Ми розбирали фонд, — сказала бібліотекарка. — Старі книжки, зношені, дублікати, те, що давно не видавалося. Це нормальна робота. Частину відправляємо в архів, частину — на списання, частину — на благодійний розпродаж. Учора вранці я позначила сім книжок як вибулі з фонду. Вони були на візку біля службових дверей. За годину всі сім знову стояли на нижній полиці в дитячому відділі.

— На своїй колишній полиці? — спитала Рут.

— Ні. У цьому й річ. У них не було колишньої полиці. Вони зі старого закритого фонду, який лежав у підвалі років тридцять. Ми навіть не знали, що вони в нас є, доки не почали ремонт архіву.

— Назви? — спитала Мейв.

Клара взяла аркуш.

— «Дім під сходами», «Сад, де не кличуть на прізвище», «Кишеньковий атлас маленьких доріг», «Казки для тихої години», «Корабель, який не відплив», «Дівчинка з ключем від шафи» і «Як знайти вікно, якщо дверей немає».

Ніна повільно повернулася до Ади.

— Це хтось спеціально підбирав, так?

Ада дивилася на список із виразом людини, яка дуже хоче вірити у збіги, але академія щодня руйнує їй цю можливість.

— Це дитячі книжки старого типу, — сказала Клара. — Тоді любили такі назви.

— Тоді любили травмувати дітей уже з обкладинки, — пробурмотіла Ніна.

Мейв підійшла до візка й зупинилася за крок від нього.

— Що сталося після того, як книжки повернулися?

— Ми вирішили, що хтось із волонтерів пожартував. Перенесли їх назад. Потім вони знову опинилися на нижній полиці. Сьогодні вранці я особисто замкнула їх у службовій шафі. За двадцять хвилин вони стояли в дитячому відділі, а на підлозі поруч лежала читацька картка моєї доньки.

Морріс підняла голову.

— Доньки?

— Емма. Їй п’ятнадцять. Вона допомагає влітку. Сьогодні її тут немає, я відправила її додому.

Пайпер, яка саме повернулася від літнього співробітника, зупинилася.

— Кларо.

Бібліотекарка зблідла.

— Що?

— Містер Гоффман сказав, що Емма приходила сорок хвилин тому. Він думав, ви знаєте.

— Ні.

У цю мить із дитячого відділу долинув глухий стукіт.

Не гучний. Наче хтось упустив книжку за стелажем.

Клара Бентон різко повернулася.

— Еммо?

Морріс підняла руку, зупиняючи всіх. Мейв уже рухалася до синьої стрічки. Рут узяла фотоапарат, Пайпер ступила до бібліотекарки, щоб та не кинулася вперед. Ніна перестала дихати так різко, що Мара почула. Джун учепилася в ремінь своєї сумки. Клер заплющила очі.