Розділ 15. Три дні закінчилися

Тимчасовий браслет Мари згас посеред їдальні.

Він не видав тривожного сигналу, не спалахнув червоним, не спробував стягнутися на зап’ясті. Просто зелена точка, яка останні дні супроводжувала її майже всюди, блимнула двічі й стала білою. Маленькою, рівною, неприємно остаточною.

Ніна помітила першою.

— О ні, — сказала вона, відкладаючи виделку. — Венс, здається, переходить у режим гарбуза.

Джун нахилилася через стіл.

— Або в режим примари гостьового сектору.

— Не кажи «примара» за сніданком, — сказала Ада. — Після музею це неввічливо.

— Після музею багато слів стали неввічливими.

Мара підняла руку й подивилася на браслет. Біла точка світилася спокійно, ніби нічого особливого не сталося. Але всередині в неї щось неприємно стиснулося. Три дні. Вона сама сказала рюкзаку: три дні. Сказала батькам: ознайомчий візит. Сказала собі: перевірю й вирішу.

Строк закінчився.

— Що це означає? — спитала вона.

Ада вже дістала з кишені складений аркуш, бо, звісно, в Ади був аркуш на випадок чужого браслета.

— Білий режим означає завершення тимчасового допуску. До шостої вечора ти можеш перебувати в гостьовому секторі, їдальні й адміністративному блоці. Після шостої браслет перестане відкривати внутрішні двері. Якщо ти не оформлюєш переведення, тебе супроводжують за ворота.

Ніна подивилася на неї з повагою.

— Ти вивчила правила чужого виселення?

— Це не виселення. Це завершення ознайомчого візиту.

— Скажи це так, щоб звучало ще страшніше.

Ада склала аркуш.

— Не треба драматизувати.

— Блеквуд, у людини життя вирішується, а ти говориш голосом інструкції до кавоварки.

— Інструкції рятують більше життів, ніж драматизація.

— Залежить від кавоварки, — сказала Джун.

Мара майже не чула їх. Вона дивилася на білу точку. Учора після бібліотеки їй здавалося, що рішення вже ухвалене. Звісно, вона залишиться. Як можна поїхати після Елсі, після Емми, після того, як вона побачила: академія не просто дивна, а потрібна? Але тепер, коли браслет поставив строк, думка «залишитися» перестала бути красивою внутрішньою фразою і стала конкретною: підписані документи, розмова з батьками, переведення з Готорна, нова кімната, новий навчальний рік, нові небезпеки, нові правила, нові дороги, на яких вона буде не гостею.

— Маргарет уже шукає тебе, — сказала Клер.

Мара підняла голову.

— Ти чуєш?

— Ні. Просто вона йде сюди з обличчям людини, яка тримає папку з твоїм ім’ям.

За кілька секунд до їдальні зайшла Маргарет Лоусон. У руках у неї справді була папка. Обличчя в неї було таке, що навіть Ніна не стала коментувати, хоча Мара бачила, як їй важко.

— Міс Венс, — сказала Маргарет. — Після сніданку прошу пройти до адміністративного блоку. Батьки будуть на зв’язку о десятій тридцять. Міс Кейн і докторка Вейл також будуть присутні. Розмова триватиме стільки, скільки потрібно, але рішення має бути внесене до шістнадцятої години, щоб ми встигли оформити транспорт або пакет переведення.

— Транспорт — це якщо я їду?

— Так.

— А пакет переведення — якщо залишаюся?

— Так.

Ніна підняла руку.

— А третій варіант є? Наприклад, Венс залишається, але без пакета, бо пакети тиснуть на свободу особистості?

Маргарет подивилася на неї.

— Міс Рівера, у вашої свободи особистості сьогодні об одинадцятій двадцять консультація щодо пропущеного звіту.

Ніна повільно опустила руку.

— Пакети прекрасні. Хай живуть пакети.

Маргарет пішла так само швидко, як з’явилася. Після неї за столом на кілька секунд стало дивно тихо. Навіть посуд навколо ніби дзвенів обережніше.

— Батьки будуть на зв’язку? — спитала Джун.

— Так, — сказала Мара.

— Вони знають… ну… усе?

— Ні.

— Нічого? — спитала Ніна.

— Не нічого. Офіційну частину. Закрита академія. Особлива програма. Рідкісні здібності. Безпека. Спостереження. Можливість відмовитися. Жодних валіз, які ледь не забрали хлопчика на стару гілку, і жодних книжок, які сховали доньку бібліотекарки.

— Тобто нудну версію пекла, — сказала Ніна.

Ада суворо подивилася на неї.

— Батькам не обов’язково знати подробиці, які вони не зможуть перевірити і які змусять їх негайно забрати Мару.

— Я розумію. Просто уявила, як мій батько почув би «багажна кімната 1948 року». Він сказав би: «Ніно, я завжди знав, що приватна школа — погана ідея».

— І мав би рацію, — сказала Джун.

— Так, але не з тих причин.

Клер дивилася на Мару, не втручаючись. Це було гірше за жарти й корисні зауваження. Клер уміла мовчати так, що в цьому мовчанні ставало чути власну правду.

— Що? — спитала Мара.

Клер знизала плечем.

— Ти вже вирішила. Але боїшся сказати це вголос, бо після цього рюкзак більше не зможе зібрати тебе назад.

Мара відкрила рота, але не знайшла відповіді.

Ніна нахилилася до Клер.

— Я офіційно прошу тебе ніколи не казати мені правду до кави.

— Ти п’єш какао, — сказала Ада.

— Тим більше.

Мара підвелася з-за столу. Їжа на тарілці залишилася майже неторканою. Ніна хотіла щось сказати, але Ада втримала її поглядом. Джун стиснула пальці в кулак і показала Марі великий палець під столом. Клер просто кивнула.

Адміністративний блок цього разу виглядав не як місце, де оформлюють папери. Він виглядав як місце, де папір уміє перетворювати намір на вчинок. Мара сиділа в невеликій переговорній із гладким столом, екраном на стіні, графином води і двома акуратними стосами документів. На одному лежала картка «Повернення». На другому — «Зарахування на перший курс. Умовне переведення до завершення навчального року». Слова були надто звичайні для вибору, який зовсім не відчувався звичайним.

Вів’єн Кейн стояла біля вікна. Докторка Вейл сиділа поруч із Маргарет і гортала тонку папку. Морріс не було, і Мара несподівано пошкодувала про це. Морріс уміла робити страшні речі простими. Щоправда, іноді надто простими.