Розділ 11. Валіза в третьому залі

— Виїзд за межі академії не означає пригоду, — сказала наставниця Морріс, коли мікроавтобус виїхав за ворота Уекслера.

Ніна, яка сиділа через прохід від Мари, повільно повернула голову.

— Наставнице, з повагою: якщо нас посадили в автобус, дали бейджі спостерігачок і сказали не торкатися музейної валізи, це вже звучить як пригода. Просто ви не хочете, щоб ми раділи завчасно.

— Я не хочу, щоб ви плутали радість із користю.

— У мене вони часто перетинаються.

— Це одна з причин, чому ти сидиш на першому сидінні, де я тебе бачу.

Ніна відкинулася на спинку з виглядом людини, яку несправедливо покарали близькістю до істини.

Мара сиділа біля вікна й тримала на колінах тонку папку з написом «Спостережний допуск». Ще вранці — ні, вона тепер навмисне уникала цього слова в думках, ніби воно було чужим штампом на сторінці. Ще годину тому вона чекала продовження діагностики: новий коридор, нові предмети, нові таблички, нову спробу не зробити дурниці раніше, ніж її помітять. Натомість Маргарет Лоусон зайшла до гостьового сектору, подивилася на них так, ніби автобус уже запізнювався з їхньої вини, і звеліла зібратися за сім хвилин.

Не на заняття.

На виїзд.

Поруч із Марою сиділа Ада. Вона вже прочитала папку повністю, відмітила олівцем два пункти й тепер виглядала незадоволеною не поїздкою, а тим, що документ був надто коротким. Джун умостилася позаду них і пошепки пояснювала Клер, чому музейні сувенірні олівці майже напевно небезпечніші, ніж здаються. Клер слухала спокійно, але дивилася не на Джун, а на порожнє сидіння навпроти, де лежала сумка з маркуванням Уекслера. У сумці щось неголосно дзенькало на кожному повороті.

— Що там? — спитала Мара.

Ада простежила за її поглядом.

— Набір старших практиканток.

— Тобто?

— Рукавички, мітки, порожні бирки, шнур, картки для опису предметів, маленькі контейнери, аварійні пломби.

— Звучить як набір для дуже акуратного пограбування.

— Це набір для того, щоб після нас нічого не виглядало як пограбування.

Ніна нахилилася через прохід.

— Маро, запам’ятай: якщо Ада каже «після нас», значить, вона вже емоційно бере участь.

— Я беру участь як спостерігачка, — сказала Ада.

— Найгарячіша форма участі.

Морріс повернулася з переднього сидіння.

— Рівера.

— Так, я вже знову мовчу.

Автобус звернув із лісової дороги на шосе. Уекслер залишився позаду, за деревами й воротами, які, як виявилося, могли випускати так само спокійно, як впускати. Це трохи допомогло. Після двох днів усередині академії Мара майже забула, що зовнішній світ досі існує не як спогад, а як місце із заправками, світлофорами, рекламою стоматологій і людьми, які гадки не мають, що за двадцять хвилин їзди від них учениці закритої академії вчаться не розмовляти з дзеркалами.

— Куди ми їдемо? — спитала Джун.

— До Ленґфордського окружного музею, — сказала Морріс. — Маленький історичний музей. Постійна експозиція про залізницю, переселенців, міську пожежу й стару станцію.

— Валіза звідти? — спитала Ніна.

— Третій зал. Експонат із розділу «Незатребуваний багаж». Останні два тижні відвідувачі поруч із ним гублять час. Не свідомість. Не пам’ять. Саме час. Стоять біля вітрини дві хвилини, а для них минає двадцять. Дехто каже, що чув оголошення про поїзд. Одна жінка вийшла з музею на сусідній вулиці, хоча будівлі не залишала. Сьогодні вранці доглядач знайшов на підлозі біля вітрини дитячий квиток 1948 року, якого немає в колекції.

В автобусі стало тихіше.

— Це небезпечно? — спитала Гарпер, яка сиділа за Адою.

— Достатньо, щоб нас викликали. Недостатньо, щоб перекривати квартал.

— Тоді чому беруть нас? — спитала Мара.

Морріс подивилася на неї через плече.

— Бо це добрий випадок для спостереження за роботою старших практиканток. Не для участі. Старші роблять. Ви дивитеся, записуєте, не заважаєте, не торкаєтеся, не вирішуєте долю об’єкта за виразом його кришки.

Ніна підняла руку.

— А якщо кришка почне першою?

— Особливо якщо кришка почне першою.

Музей виявився двоповерховою цегляною будівлею між бібліотекою і маленькою пекарнею. Над входом висіла вивіска із золотими літерами, на сходах стояли дві великі діжки з квітами, а біля дверей хтось прикріпив паперове оголошення: «Сьогодні експозиція залізниці зачинена з технічних причин». Технічні причини, як уже розуміла Мара, були дуже зручною фразою для всього, що звичайним людям краще не пояснювати до обіду.

Біля входу їх чекала жінка років п’ятдесяти в коричневому кардигані. Вона смикала бейдж із написом «Еллен Прайс, директорка» і виглядала так, ніби за останню добу їй тричі пояснили, що панікувати не треба, але жодного разу не пояснили, як саме.

Поруч стояли три дівчини у формі Уекслера. Не першокурсниці. Це було ясно одразу. Навіть не за віком — найстарша з них могла бути старша за Мару лише на два-три роки, — а за тим, як вони трималися. Не озиралися, не ловили погляду наставниці, не намагалися зрозуміти, де небезпека. Вони вже ввійшли в робочий ритм.

Висока темношкіра дівчина з короткими косами розмовляла з директоркою музею. Друга, руда, закріплювала на дверях третього залу м’яку синю стрічку, не схожу на поліцейську, але достатньо переконливу, щоб не заходити. Третя, азіатка із зібраним волоссям, сиділа навпочіпки біля порога й фотографувала підлогу, поклавши поруч із маленьким брудним слідом лінійку.

— Старші практикантки, — тихо сказала Ада. — Третій курс.

Ніна відразу стала серйознішою. Ненадовго, але помітно.

Морріс вивела їх з автобуса.

— Мейв Гарлоу, старша групи, — представила вона дівчину з косами. — Рут Чжан, фіксація і предметний огляд. Пайпер Грей, робота з приміщенням і свідками. Ви не ставите їм запитань під час роботи, якщо вас не питають. Не геройствуєте. Не шепочетеся в зоні об’єкта. Не сперечаєтеся з музейними табличками.