Розділ 10. Рюкзак збирався додому

Рюкзак стояв на ліжку розкритий і порожній.

Мара зупинилася в дверях кімнати й кілька секунд дивилася на нього, сподіваючись, що втома просто поміняла очевидне місцями. Рюкзак не міг бути порожнім. Вона сама застібала його вранці. Після заселення дістала тільки документи, блокнот, зарядку й худі. Решта мала лежати всередині: футболка, джинси, білизна, запасні шкарпетки, маленька аптечка, футляр для окулярів, пакет із зубною щіткою і пластикова папка з копіями документів.

Тепер усе це лежало на ліжку акуратними стосами.

Не розкидане. Не витрушене. Не так, ніби хтось рився. Рівно, майже турботливо. Футболка складена прямокутником. Джинси — навпіл по шву. Шкарпетки — парами. Аптечка стояла біля подушки. Зубна щітка лежала зверху на рушнику. Папку з документами було посунуто до краю ліжка, ніби її збиралися покласти останньою.

Мара повільно зачинила за собою двері.

У кімнаті нікого не було. Вікно зачинене. Шафа зачинена. Шухляди стола зачинені. Браслет на її руці світився спокійним зеленим. Рюкзак, здається, теж був спокійний. Занадто спокійний для речі, яка щойно сама себе розпакувала.

— Ні, — сказала Мара. — Сьогодні — ні.

Рюкзак не відповів. Це було на його користь.

Вона підійшла ближче й узяла футболку. Тканина була холодніша, ніж мала б бути. Мара склала її не так акуратно, як знайшла, і поклала назад у рюкзак. Потім джинси. Шкарпетки. Аптечку. Папку. Рушник. Зубну щітку. Працювала швидко, роздратовано, ніби сперечалася не з предметом, а з чиєюсь пасивною турботою.

Коли вона останньою поклала зарядку й застібнула блискавку, рюкзак ледь смикнувся.

Не сильно. Не театрально. Просто короткий рух, як у тварини, яка не хоче, щоб її чіпали за шкіру.

Мара завмерла, тримаючи руку на блискавці.

— Навіть не думай.

Блискавка сама поїхала назад.

Повільно.

Зубці розходилися один за одним із тихим, майже ввічливим звуком. Мара схопила бігунець і потягнула назад. Блискавка опиралася. Не як заїла блискавка, а як людина, що тримає двері з іншого боку й не докладає всієї сили тільки з доброго виховання.

— Серйозно? — сказала Мара.

Бігунець вирвався з пальців і доїхав до кінця.

Рюкзак розкрився.

Зсередини виїхала складена футболка. Вона не вистрибнула, не злетіла, не поповзла змією. Просто акуратно посунулася назовні, впала на покривало й сама розправила кутик. Потім показалися шкарпетки.

Мара схопила рюкзак обома руками й притиснула до себе.

— Ти річ. Твоє перше призначення — носити речі. Не ухвалювати рішення.

Рюкзак смикнувся так, ніби не погодився.

Мара відчула, як усередині підіймається роздратування, а разом із ним — небезпечне бажання перемогти предмет силою. Запхати все назад. Зав’язати ременями. Сісти зверху. Довести шматку тканини, блискавці й пластиковим застібкам, що матеріальний світ усе ще зобов’язаний дотримуватися базової субординації.

Потім вона згадала чашку на полиці.

Не піднімати. Не смикати. Не виконувати старий сценарій тільки тому, що предмет його пропонує.

Вона відпустила рюкзак і зробила три кроки назад.

— Гаразд, — сказала вона, почуваючись дурнувато. — Чого ти хочеш?

Рюкзак нічого не сказав. Зате папка з документами повільно вислизнула з нього й лягла поруч із футболкою.

Мара дивилася на папку. Потім на двері. Потім знову на папку. Викликати наставницю — правильний варіант. Нудний, дорослий, безпечний. Але вона вже двічі за день робила те, чого від неї чекали, і тепер майже фізично відчувала, як Уекслер перевіряє, чи витримає вона ще раз.

Вона дістала картку з екстреними номерами.

У цю мить у двері постукали.

— Якщо ти спиш, скажи щось сонне, — голос Ніни пролунав із коридору. — Якщо тебе їдять меблі, теж скажи, але швидше.

Мара відчинила двері.

Ніна стояла з пакетом печива в одній руці й бляшанкою лимонаду в другій. За її плечем виднілася Джун із подушкою під пахвою. Ада стояла трохи далі й виглядала так, ніби прийшла не добровільно, а тому що відповідальність узяла її в заручники. Клер тримала кухоль чаю обома руками й дивилася повз Мару — просто на ліжко.

— О, — сказала Джун. — Рюкзак.

— Він розпаковується, — сказала Мара.

Ніна зазирнула до кімнати.

— Сам?

— Ні, я просто стою тут і розважаю вас брехнею про багаж.

— Чудово. Ми вчасно.

Ада насупилася.

— Ти викликала наставницю?

Мара показала картку в руці.

— Збиралася.

— Збиралася — це не викликала.

— Я буквально тримаю картку.

— Картка не передає сигнал силою поваги до правил.

Ніна зайшла без запрошення, але зупинилася за три кроки від ліжка, що Мара відзначила з несподіваним схваленням. Джун пішла за нею і тут-таки поклала подушку на підлогу, ніби готувалася дивитися виставу. Ада зайшла останньою й зачинила двері. Клер залишилася біля порога.

— Не торкатися, — сказала Ада.

— Я вже засвоїла, — сказала Мара.

— Сьогодні ти засвоїла багато різного, але це не робить тебе надійною.

— Дякую за віру.

— Це не віра. Це статистика.

Ніна підняла пакет із печивом.

— Я принесла мирну вечерю після їдальні. Тепер вона, мабуть, стала аварійним пайком.

— Чому ви взагалі прийшли? — спитала Мара.

— Бо після першої діагностики ніхто не має сидіти сам, — сказала Ніна. — Кейн має рацію: самотність робить людей дурнішими. І ще тому, що Джун хотіла подивитися, яка в тебе кімната.

— Неправда, — сказала Джун. — Я хотіла подивитися, чи в гостьових кімнатах однакові лампи. Однакові. Дуже тривожно.

Ада вже дістала з кишені маленький блокнот.

— Що сталося?

— Я повернулася після вечері. Рюкзак стояв порожній. Речі були розкладені на ліжку. Я зібрала їх назад. Він знову відкрився й почав витягати речі.

— Колір браслета?

Мара підняла руку.

— Зелений.