Розділ 9. Сходи Дюрана

На третій хвилині маршруту коридор уперся в книжкову полицю.

За мапою він узагалі не мав закінчуватися. Східна галерея, якщо вірити акуратній синій лінії на аркуші, вела просто від навчального крила до малої зали, де група ознайомчого допуску мала отримати другу частину завдання. Жодних глухих кутів, поворотів і меблевих барикад. Просто довгий прохід, вікна у внутрішній двір, двері аудиторій праворуч і широкий світлий коридор попереду.

Насправді попереду стояла темна книжкова полиця заввишки майже до стелі.

Вона перегородила прохід від стіни до стіни й виглядала не як перешкода, а як річ, яку хтось поставив тут «на хвилинку» років сто тому, а потім помер, поїхав, став директором або просто зробив вигляд, що забув. На полиці лежали три книжки без назв, скляна банка без кришки, сама кришка поруч, порцелянова чашка з тріщиною біля краю і маленька дерев’яна фігурка коня, повернута мордою до стіни. Згори звисала стара жовта бирка з написом: «Тимчасово».

Ніна Рівера подивилася на бирку з повагою.

— Тимчасовість у них тут міцна.

Ада Блеквуд підняла мапу вище, ніби сподівалася, що коридор засоромиться й повернеться на місце.

— Тут має бути прохід.

— Він і є, — сказала Джун. — Просто з меблевим характером.

Мара стояла поруч із Клер і дивилася на полицю. Після вчорашнього заняття з крейдою вона вже не чекала від Уекслера нормального коридору тільки тому, що той намальований на плані. Але саме ця полиця дратувала особливо. У дверях, ключі чи тривозі принаймні відчувалася небезпека. Полиця виглядала як побутова лінь, доведена до рівня архітектури.

Наставниця Морріс ішла позаду групи. Вів’єн Кейн залишилася біля входу до галереї й спостерігала звідти, не втручаючись. Морріс, у спортивній куртці й із незмінним свистком на шиї, зупинилася за три кроки від дівчат і подивилася на годинник.

— У вас було шість хвилин, щоб дійти до малої зали, — сказала вона. — Залишилося три.

— За мапою, — уточнила Ніна.

— Саме так.

— А якщо мапа не в курсі, що тут шафа?

— Це не шафа.

— Полиця, шафа, дерев’яна змова проти освіти — суть одна.

Морріс навіть не всміхнулася.

— Ваше завдання — не дати предмету відвести маршрут убік. Жодних силових методів, жодних спроб перелізти зверху, жодних героїчних кидків. Рішення має бути безпечним, груповим і достатньо швидким, щоб ви не запізнилися.

— А якщо запізнимося? — спитала Джун.

— Тоді вас зустрінуть сходи Дюрана.

За спиною в Мари хтось тихо видихнув. Вона озирнулася. За кілька ярдів позаду, там, де галерея розширювалася в невеликий майданчик, справді починалися сходи. Широкі, кам’яні, з низькими перилами і чорною табличкою на першому стовпчику: «СХОДИ ДЮРАНА. НЕ КОРИСТУВАТИСЯ ПІД ЧАС ДІАГНОСТИКИ». Нижче хтось приклеїв маленький папірець від руки: «Так, навіть якщо здаються коротшим шляхом».

Ніна тицьнула пальцем у папірець.

— Оце вже особистий напад.

— Значить, ти вже подумала, що вони здаються коротшим шляхом, — сказала Ада.

— Я просто поважаю ефективні маршрути.

— Ти поважаєш усе, що заборонене з поясненням.

— Бо пояснення робить заборону цікавішою.

Мара знову подивилася на полицю. У цьому й була пастка. Не зловісна, не драматична. Просто дуже зрозуміла: дорогу перекрито, час іде, сходи поруч, табличка неприємна, але сходи ведуть униз і, можливо, справді коротші. У звичайній будівлі будь-яка нормальна людина пішла б сходами. В Уекслері нормальна людина, судячи з усього, швидко перетворювалася на навчальний приклад.

Клер підійшла ближче до полиці, але не торкнулася її. Вона нахилила голову, прислухаючись.

— За нею є прохід, — сказала вона.

— Бачиш? — спитала Мара.

— Ні. Чую. Тут часто ходили. Багато років. Потім щось поставили впоперек. Люди почали обходити. Потім обхід став звичнішим за прохід.

— Це навчальна полиця з поганими життєвими висновками, — сказала Ніна.

Ада проігнорувала її й підійшла до бирки.

— «Тимчасово», — прочитала вона. — Отже, перше призначення полиці зараз — зберігати речі. Друге — утримувати тимчасову перешкоду як постійну. Якщо зсунемо силою, підтвердимо, що це бар’єр. Якщо поліземо через неї — теж.

— Тоді треба знову зробити її полицею, — сказала Джун.

Мара подивилася на неї.

— У сенсі?

Джун указала на предмети.

— Книжки лежать абияк, банка відкрита, кришка окремо, чашка на краю, кінь дивиться в стіну. Це не зберігання. Це «кинули поки що». Якщо тимчасове стало постійним, треба завершити тимчасову дію. Не прибрати полицю. Прибрати «потім».

Ніна повільно повернулася до Морріс.

— Можна я офіційно скажу, що це було розумно?

— Можна, якщо після цього не торкатися предметів без рішення групи.

— Отак завжди. Хвалити дозволяють, жити — ні.

Мара знову відчула знайомий ривок у руках. Хотілося підійти й просто зробити: поставити книжки, закрити банку, переставити чашку. Усе було очевидно. Занадто очевидно. Саме тому вона змусила себе залишитися на місці.

Учора вона смикнулася до чужої коробки й отримала догану. Сьогодні вже мала шанс не повторити ту саму помилку з новим предметом.

— Нам потрібен порядок дій, — сказала вона.

Ада кивнула, ніби чекала саме цієї фрази.

— Спершу предмет із найменшим ризиком: кришка банки. Потім книжки. Потім фігурка. Остання — чашка, бо вона на краю і пошкоджена.

— А якщо чашка хоче впасти? — спитала Ніна.

— Тоді ти не ловиш її обличчям, — сказала Джун.

— Мій героїзм недооцінений.

Клер підняла руку — не для наставниці, а щоб решта замовкли.

— Чашка не просто хоче впасти. Вона чекає, що її впустять. Тут багато таких звуків. Наче хтось увесь час ставив речі «на хвилинку», потім зачіпав, ронив, лаявся й ішов.

Мара подивилася на чашку уважніше. Та стояла на самому краю. Тріщина на порцеляні була тонка, але глибока. Якщо чашка впаде, розіб’ється. Якщо схопити її різко, може відламатися ручка. Якщо залишити, полиця збереже свій старий сенс: не чіпай, обійди, потім розберемося.