Розділ 8. Академія без чарівних паличок

Ворота зачинилися за машиною не гучно, але остаточно.

Мара почула цей звук спиною. Залізні стулки зійшлися позаду седана, механізм коротко клацнув, і дорога, якою вони приїхали, зникла з її життя не фізично, звісно, але достатньо переконливо, щоб пальці самі стиснули ремінь рюкзака. Вона стояла на початку алеї, поки Сара Блейк діставала з багажника її речі, і дивилася вперед, на головний корпус Уекслера. На фотографії будівля здавалася красивою. Насправді вона виглядала не красивою, а впевненою в собі. Сірий камінь, високі вікна, темний дах, дві бічні вежі без казкової гостроти, широкі сходи, що вели до масивних дверей. Ні прапорів, ні гербів на півстіни, ні дівчат у мантіях, ні викладачок із загадковими усмішками. Уекслер не намагався справити враження. Він стояв так, ніби враження було обов’язком відвідувача.

Сара поставила рюкзак поруч із Марою.

— Ви йдете до верхнього майданчика. Там вас зустрінуть.

— А ви?

— Доводжу студентку до межі первинного допуску, передаю багаж, фіксую прибуття й далі не заважаю.

— Звучить так, ніби я посилка.

— У посилок зазвичай менше запитань.

Мара хотіла відповісти, але з внутрішньої кишені куртки раптом долинув тонкий металевий клац. Не гучний. Навіть не небезпечний. Просто звук, який не мав з’явитися сам собою. Вона сунула руку в кишеню й намацала коробочку з-під льодяників. Кришка була закрита, але метал помітно похолов. Не «прохолодніший за повітря», а саме холодний — плямою холоду, ніби всередині лежав маленький шматок зими.

Сара подивилася на кишеню, потім на Мару.

— Ключ?

— У коробці.

— Добре. Не відкривайте її на алеї.

— А де можна відкривати коробки з неможливими ключами?

— Зазвичай там, де є стіл, двоє співробітників і людина, яка встигне сказати «ні» раніше за вас.

— Ви всі говорите так, ніби це має заспокоювати.

— Ні. Просто ви питаєте.

Сара повернулася до машини, а Мара залишилася біля алеї сама. Позаду ворота були зачинені. Попереду чекав головний корпус. По обидва боки доріжки росли старі дерева з широкими кронами, під ними стояли кам’яні лави, а далі, за газонами, виднілися інші будівлі: довгий корпус зі скляною галереєю, низьке сучасне крило з металевими ребрами на фасаді, цегляна вежа з годинником, оранжерея, спортивна зала, щось схоже на стайню або майстерні. Кампус був більший, ніж здавався на сайті, і надто живий, щоб бути декорацією. Доріжками ходили дівчата з папками, спортивними сумками, планшетами, коробками, сувоями тканини й дерев’яними ящиками. Дві з них тягли між собою високий згорнутий килим, на якому червоною биркою було написано: «НЕ РОЗГОРТАТИ». Третя йшла поруч і тримала перед ними маленький дорожній знак «ТИМЧАСОВИЙ ОБХІД». Ніхто не виглядав здивованим.

Мара піднялася алеєю, намагаючись не роздивлятися надто відверто. Це виявилося важко. Уекслер не був схожий на казкову школу, і саме тому здавався ще дивнішим. Тут не було магічної атрибутики. Були розклади, пропуски, закриті контейнери, попереджувальні бирки, візки з обладнанням, дівчата в зручній темно-синій формі або у звичайному одязі з емблемою академії на кишені. На сходах головного корпусу стояла жінка в сірому костюмі з планшетом у руці. Мара впізнала голос раніше, ніж обличчя: Маргарет Лоусон, координаторка ознайомчої програми.

— Мара Венс?

— Так.

— Ласкаво просимо до Уекслера. Тимчасовий статус: ознайомчий візит, три дні, обмежений доступ, супровідне переміщення зонами з маркуванням. Паспорт або водійське посвідчення, будь ласка.

Мара дістала права. Маргарет звірила дані, щось відмітила в планшеті й простягнула тонкий браслет із матового пластику.

— Надягніть на ліву руку. Це тимчасовий пропуск. Він відкриває житловий корпус для гостей, навчальний сектор першого допуску, їдальню, бібліотеку до другого рівня й адміністративний блок. Він не відкриває лабораторії, старший архів, польові сховища, північну галерею, сходи Дюрана і будь-які двері, яких немає на паперовому плані будівлі.

Мара взяла браслет і подивилася на нього.

— Це електронний пропуск?

— Так.

— Просто електронний?

Маргарет уперше ледь усміхнулася.

— Міс Венс, у перші десять хвилин в Уекслері краще вважати, що слово «просто» тимчасово не працює.

— Зрозуміла.

— Ні, але це нормально.

Маргарет говорила швидко, чітко й без драматичного відтінку. Вона не скидалася на наставницю, жрицю таємного знання чи людину, яка пояснюватиме будову всесвіту при свічках. Радше на начальницю аеропорту, де пасажири регулярно намагаються пронести в ручній поклажі прокляті родинні дзеркала.

— Тепер ключ, — сказала вона.

Мара дістала металеву коробочку. Кришка була вкрита дрібними краплями конденсату, хоча надворі стояла тепла погода. Маргарет не взяла коробку руками. Вона дістала з кишені прозорий пакет із жорстким дном, веліла покласти коробку всередину, застібнула пакет і тільки після цього передала його дівчині в темно-синьому піджаку, яка з’явилася біля дверей.

— Первинний карантин, кабінет три, — сказала Маргарет. — Не в загальний лоток.

Дівчина кивнула й пішла всередину з такою обережністю, ніби несла не старий ключ, а чашку окропу над килимом.

— Ви знали, що він опиниться в мене, — сказала Мара.

— Я знала, що це ймовірно.

— Чому міс Кейн не забрала його в парку?

— Бо міс Кейн вважає, що деякі учениці краще розуміють правило, якщо встигають відчути, як сильно хочуть його порушити.

— Це педагогіка?

— Це Вів’єн Кейн. Різниця суттєва.

Мара не встигла вирішити, подобається їй ця відповідь чи дратує, бо за спиною в Маргарет розчинилися одні з масивних дверей головного корпусу. Усередині не було мармурової зали із золотом і портретами, як Мара чомусь очікувала. Був широкий вестибюль зі світлого каменю, стійка реєстрації, скляна перегородка адміністративного офісу, дошка оголошень, кілька лав, стійка з мапами кампусу й металева рамка, схожа на рамку безпеки в аеропорту. На стіні висіли не герби, а плани евакуації. Три різні. Один звичайний, один із червоною смугою «у разі зміни маршруту», третій із жовтою позначкою «якщо сходи не збігаються з планом».