Розділ 7. Запрошення

Усередині конверта не було нічого схожого на таємне послання.

Мара майже розсердилася через це. Після зелених дверей у павільйоні, теплого ключа й жінки, яка говорила про неможливе так, ніби обговорювала розклад автобуса, вона чекала бодай чогось, за що можна було б ухопитися й сказати: ось, це вже занадто. Занадто театрально. Занадто підозріло. Занадто схоже на історію для людей, які в дитинстві не награлися в таємні товариства.

Але Уекслерська академія надіслала документи.

Першим лежав офіційний лист на щільному папері з емблемою академії. У ньому Мару запрошували на триденний ознайомчий візит із можливістю подальшого переведення на індивідуальну освітню програму. Формулювання були сухі, ввічливі й настільки юридично вивірені, що батько напевно сказав би: «Оце люди вміють ховати зміст у меблі». Другим ішов графік візиту: прибуття, реєстрація, екскурсія кампусом, зустріч із координатором, академічна консультація, базове тестування, розмова щодо стипендіальної програми, підсумкова зустріч. Третім — список необхідних речей: документи, змінний одяг, зручне взуття, ліки, якщо призначені лікарем, зарядні пристрої, окуляри або лінзи, якщо використовуються. Четвертим — форма згоди на обробку освітніх даних. П’ятим — брошура для батьків.

Мара взяла саме її.

На обкладинці були ворота академії: високі, залізні, з кам’яними стовпами обабіч. За воротами виднілися алея, старі дерева й частина головного корпусу. Жодних дивних дверей. Жодного ключа. Жодної дівчинки з очима, повними таємного знання. Просто закрита елітна школа для дівчат, до якої, судячи з усього, звичайні люди не потрапляли навіть на фотографії.

Брошура починалася словами: «Уекслерська академія надає освітні програми підвищеної складності для студенток із видатними аналітичними, дослідницькими та лідерськими здібностями». Мара перечитала фразу й усміхнулася краєм губ. Видатні аналітичні здібності звучали значно краще, ніж «ваша пожежна тривога, можливо, говорить не тією мовою».

Далі йшли сторінки про проживання, безпеку, наставництво, медичний супровід, академічне навантаження, стипендії та переведення кредитів. Усе виглядало так переконливо, що саме це й лякало. Якби конверт був повний дивних символів і загадкових попереджень, його можна було б закрити, сховати в шухляду й переконати себе, що Вів’єн Кейн належить до тієї категорії людей, яким не можна довіряти після першої розмови. Але тут були форми, телефони, імена співробітників, адреси, номери акредитацій, навіть посилання на розділ для батьків із частими запитаннями.

Таємниця, прикрита бюрократією, дратувала значно сильніше за таємницю в каптурах.

Мара прогортала документи до кінця й знайшла окремий аркуш, якого не було у змісті. Він був вкладений між формою медичної інформації та розкладом візиту. На ньому стояв лише заголовок: «Попередні правила безпеки на ознайомчий період».

Вона почала читати.

Не залишати групу без дозволу супровідного співробітника. Не торкатися предметів із червоним маркуванням. Не входити до приміщень із закритими табличками, навіть якщо двері здаються відчиненими. Не користуватися знайденими ключами. Не намагатися самостійно перевіряти зміну призначення предмета. Негайно повідомляти наставника про будь-які відчуття тепла, холоду, вібрації, зміщення звуку, зорової невідповідності або повторюваної поведінки об’єкта. У разі появи дверей, яких немає на плані приміщення, не відчиняти їх.

Мара повільно опустила аркуш.

Латунний ключ лежав на столі поруч із блокнотом. Відтоді як вона принесла його з парку, він не рухався, не нагрівався, не тремтів і нічим себе не видавав, окрім самого факту свого існування. Звичайний ключ. Маленький, темний, старий. Якби покласти його до коробки з дріб’язком, ніхто б не звернув уваги. От тільки на аркуші з Уекслера чорним по білому було написано: не користуватися знайденими ключами.

Мара взяла ручку й підкреслила цей рядок. Потім поряд написала: «Запізно?» Подумала, закреслила запитання і замість нього поставила жирну крапку.

У двері кімнати постукали.

Мара здригнулася так різко, що ручка скотилася зі столу. Ззовні хтось спитав:

— Ти жива? Я просто перевіряю, бо якщо ти спиш, то я заздрю.

Це була сусідка. Звичайна сусідка. Звичайний голос, звичайна інтонація, звичайне життя за дверима, де люди перевіряють, чи ти не зникла, бо хочуть зайняти мікрохвильовку, а не тому, що в тебе на столі лежить ключ до вибору, від якого ти хочеш утекти.

— Жива, — сказала Мара. — Просто зайнята.

— Тоді мікрохвильовка моя?

— Так.

— Благословляю тебе від імені всіх голодних людей поверху.

Кроки віддалилися. Мара сиділа нерухомо, доки в коридорі не грюкнули двері спільної кухні. Їй стало соромно за переляк, потім смішно від цього сорому, потім знову страшно. Так, мабуть, і виглядав початок нового життя: ти читаєш правила поводження з неможливими дверима, а за стіною хтось воює за право розігріти локшину.

Вона повернулася до документів.

Наприкінці пакета лежала тонка папка з написом: «Попередня академічна оцінка». На першій сторінці були перелічені її шкільні курси, результати іспитів, вступ до Готорна, рекомендаційні листи, участь в олімпіадах і стипендіальні заявки. Уекслер знав про її оцінки більше, ніж багато родичів. Знав про фізику, математику, есе, волонтерські години, фінансову допомогу, переведення. Це можна було пояснити офіційними базами й обміном даними. Мабуть. Майже.

На другій сторінці було всього три рядки.

«Спостережуваний профіль: пізній прояв. Провідний захист: раціоналізація. Ризик: самостійне тестування без допуску».

Мара відчула, як обличчя заливає жар.

— Ну звісно, — сказала вона вголос. — Ввічливо написали, що я полізу куди не треба.

Ключ на столі залишився нерухомим. Це було добре. Якби він зараз ще й погодився, Мара, можливо, викинула б його у вікно.

Вона закрила папку й відкрила ноутбук. Наступні дві години пішли на перевірку. Не на читання — на справжню, злу, майже мстиву перевірку всього, що можна було перевірити. Вона звіряла адресу академії з державними реєстрами. Перевіряла номери акредитації. Шукала випускниць. Дивилася старі новини. Знайшла фотографію Вів’єн Кейн у звіті фонду з кризового відновлення історичних об’єктів, де та стояла поруч із мером якогось маленького міста й виглядала так само спокійно, як у парку. Знайшла згадку про грант Уекслера на освітні програми для обдарованих студенток. Знайшла статтю, де академію називали «одним із найзакритіших і найрезультативніших жіночих освітніх закладів Північної Америки». Знайшла форум, де хтось стверджував, що Уекслер — це школа для майбутніх шпигунок. Знайшла інший форум, де це спростовували з такою самовпевненістю, що версія про шпигунок майже стала переконливішою.