Розділ 6. Жінка в парку

Лист прийшов о 9:17, коли Мара стояла біля раковини у спільній ванній і намагалася відтерти з рукава засохлу піну від вогнегасника.

Рукав не відтирався. Піна в’їлася в тканину сіро-білими розводами, ніби худі використали як ганчірку у шкільній хімічній лабораторії. Навколо грюкали дверцята душових кабінок, шуміла вода, хтось за рогом сперечався про зниклий рушник, а дівчина біля сусіднього дзеркала фарбувала вії з таким зосередженим виглядом, наче саме від цієї лінії туші залежало відновлення світового порядку. Звичайне університетське життя тривало з безсоромною впертістю. Уночі людей вигнали з гуртожитку через тривогу, коридори залило водою, половина поверху стояла надворі в піжамах, зате вранці всі знову чистили зуби, шукали шкарпетки, запізнювалися на вступні лекції й удавали, що система просто дала збій.

Мара теж намагалася вдати. Не виходило.

Телефон завібрував на краю раковини. Вона машинально глянула на екран, очікуючи побачити повідомлення від Готорна, лист від батьків або чергову розсилку для першокурсників. Натомість на екрані висіла коротка тема листа:

Ознайомча зустріч. Уекслерська академія.

Адреса відправника не була схожа на університетську. Жодних веселих слів, емодзі, рекламного захвату, «ласкаво просимо в найкращий час вашого життя» чи «не забудьте відвідати ярмарок студентських клубів». Тільки ім’я: Vivian Kane.

Мара витерла мокрі пальці об рушник, відкрила лист і прочитала його спершу швидко, потім повільно, потім ще раз — уже не очима, а тією внутрішньою неприємною увагою, яка вмикалася щоразу, коли факти починали поводитися гірше за людей.

Міс Венс,

Мене звати Вів’єн Кейн. Я представляю Уекслерську академію. Ми займаємося закритими освітніми програмами для дівчат із рідкісними когнітивними та практичними здібностями.

Ваш переведення до Готорнського державного університету й нещодавні обставини, які могли здатися вам незрозумілими, привернули нашу увагу.

Це не медична проблема. Ви не зобов’язані ухвалювати рішення негайно. Якщо ви готові до короткої розмови, я чекатиму сьогодні о четвертій годині дня в Риверсайд-парку, біля старого павільйону. Це громадське місце. Приходьте сама. У разі відмови ми не наполягатимемо.

Вів’єн Кейн
Уекслерська академія
Відділ добору й супроводу

Мара дочитала до кінця й тільки тоді помітила, що вода з крана досі тече. Дівчина біля сусіднього дзеркала кинула на неї роздратований погляд, ніби Мара особисто відповідала за екологічну кризу. Мара закрила кран, узяла телефон і вийшла з ванної, так і не відтерши рукав.

У кімнаті нікого не було. Ліжко сусідки залишалося незастеленим, на столі стояла відкрита коробка пластівців, із шафи звисала темна куртка, а на підлозі біля дверей лежав самотній кросівок без пари. Ця побутова недбалість чомусь заспокоювала. Речі принаймні тут лежали там, де їх кинули, а не з’являлися в морозильниках, не зникали з траєкторії і не вмикали пожежну тривогу до пожежі.

Мара сіла за стіл, відкрила ноутбук і набрала в пошуку: Wexler Academy.

Результати з’явилися одразу. Академія існувала. Не як форум дивних людей, не як шахрайський сайт із чужими фотографіями, не як погано зроблена легенда для довірливих першокурсниць. Уекслерська академія мала офіційний сайт, акредитацію, історію з дев’ятнадцятого століття, закритий кампус, стипендіальні програми, список опікунів і фотографії будівель, які виглядали надто дорогими, щоб бути декорацією. У статтях її називали однією з найважчих для вступу приватних академій для дівчат. Випускниці Уекслера працювали в дипломатії, міжнародному праві, кризовому консультуванні, наукових фондах, музеях, гуманітарних місіях, експертних радах. Про них писали рідко, але шанобливо, з тією обережною інтонацією, яку журналісти використовують, коли розуміють: предмет статті багатший, закритіший і впливовіший, ніж їм хотілося б.

Мара відкрила розділ вступу. Там були фотографії бібліотеки, лабораторного корпусу, спортивної зали, гуртожитків, зимового саду й довгого кам’яного фасаду з високими вікнами. Дівчата на знімках не всміхалися рекламно. Вони йшли доріжками, сперечалися над розкритими папками, стояли біля макетів міських кварталів, працювали з архівними коробками, дивилися в мікроскопи, фехтували в залі з дерев’яною підлогою. Усе виглядало як елітна школа, де ніхто не обіцяє щастя, зате вимагає результатів.

Мара закрила сайт, знову відкрила лист і перевірила заголовки. Потім знайшла номер приймальні академії на офіційній сторінці, подзвонила з телефона й почула спокійний жіночий голос:

— Уекслерська академія, адміністративний офіс. Чим можу допомогти?

Мара не одразу відповіла. Їй чомусь здавалося, що на тому кінці мало бути мовчання, шелест або зловісна музика, а не звичайна приймальня з чіткою дикцією.

— Добрий день, — сказала вона. — Мене звати Мара Венс. Мені прийшов лист від Вів’єн Кейн. Я хочу перевірити, чи вона у вас працює.

— Одну хвилину, міс Венс.

Клавіші тихо застукотіли. Мара стиснула край столу вільною рукою.

— Так, — сказала жінка за кілька секунд. — Вів’єн Кейн є співробітницею відділу добору й супроводу. Якщо ви отримали запрошення на ознайомчу зустріч, воно справжнє. Хочете, я з’єднаю вас із її офісом?

— Ні, дякую. Я просто перевіряла.

— Розумно, — відповіла жінка таким тоном, ніби в Уекслері перевірка запрошень вважалася не підозріливістю, а нормальним вихованням. — Вам потрібна додаткова інформація?

— Поки ні.

— Гарного дня, міс Венс.

Мара відключилася.

Тепер лист став гіршим. До перевірки він міг бути помилкою, розіграшем, спамом, чужою дивиною, яка випадково потрапила в її пошту. Після перевірки він перетворився на справжні двері, відчинені кимось із того боку.

Вона не любила дверей, сенсу яких не розуміла.

До четвертої лишалося майже сім годин. За цей час Мара встигла сходити на коротку зустріч для першокурсників свого факультету, отримати папку з розкладом, вислухати промову декана про можливості, познайомитися з трьома людьми, чиї імена тут-таки вилетіли з голови, і двічі впіймати себе на тому, що дивиться не на промовця, а на настінний годинник. Стрілка йшла нормально. Надто нормально. Кожне рівне клацання дратувало майже сильніше за вчорашню тривогу.