Розділ 5. Пожежа, якої не було

Мара протрималася три дні.

Це здавалося їй маленькою перемогою. Не над Калебом Роу — він, строго кажучи, не нападав і не вимагав відповіді, — а над тією частиною себе, яка хотіла розгорнути записку, знову перечитати номер і написати всього одне слово: «Змія?»

Вона не написала.

Першого дня після записки Мара просто сховала її в блокнот. Не викинула, бо викинути — це виглядало б надто гучним учинком, майже заявою. Не залишила на столі, бо Лія напевно помітила б. Вона засунула аркуш між сторінками з домашніми задачами з механіки, туди, де лежали розрахунки, графіки й акуратні помилки, які можна було знайти й виправити. Калебова записка серед них виглядала як пляма на лабораторному халаті.

Другого дня вона переконала себе, що вся ця історія поступово втрачає силу. Північну доріжку досі перекривали, але студенти вже перестали озиратися на старий адміністративний корпус. Будівництво перевірили, робітників допитували або інструктували, ніхто не постраждав, університет розіслав короткого листа про тимчасові заходи безпеки й турботу про добробут студентів. Лист був написаний тією гладенькою мовою, якою установи висловлюють занепокоєння так, щоб воно нікому не виставило рахунок.

На третій день Мара помітила, що знову здатна слухати лекцію. Не повністю, не як раніше, але принаймні достатньо, щоб потім не перечитувати підручник із відчуттям, ніби була відсутня при власному житті. Професор Девіс пояснював рух по колу, докторка Рамірес влаштувала коротку контрольну з границь, Лія принесла в кімнату три чужі політичні листівки й оголосила, що кампус офіційно з’їхав з глузду, бо один клуб виступає за повну свободу слова, другий — за повну безпеку мовлення, а третій пропонує безкоштовні пончики за вступ, що, на думку Лії, є найчеснішою ідеологією з трьох.

Мара сміялася. Їла. Робила завдання. Відповідала Евану майже нормально. Говорила матері телефоном, що все добре, заняття цікаві, сусідка чудова, гроші вона витрачає обережно, так, таблетки від застуди лежать там, де мама сказала. Мати спитала про аварію біля будівництва, бо Мара сама розповіла їй коротку версію, і Мара відповіла: «Це було неприємно, але вже минуло».

Слово «минуло» їй сподобалося. Воно було зручним. Воно припускало, що подія має початок, середину і кінець. Мішки впали. Пил осів. Доріжку закрили. Минуло.

На четвертий день Калеб нічого не зробив.

І це чомусь стало гірше.

Мара впіймала себе на тому, що шукає його поглядом там, де його не мало бути: біля майстерень, коло парковки службових машин, на краю центральної площі. І тут-таки злилася на себе. Ще бракувало перетворитися на людину, яка після однієї дивної записки починає сканувати кампус на наявність робітника в сірій футболці. Він пообіцяв більше не підходити, якщо вона не захоче. Він не підходив. Це було правильно.

Тільки правильність, як з’ясувалося, не завжди заспокоює.

У п’ятницю після обіду вона залишилася в бібліотеці довше, ніж зазвичай. Лія пішла на зустріч студентської газети, де збиралися обговорювати, чи можна назвати статтю про проблеми їдальні «Крах імперії макаронів», Еван поїхав на виїзну гру, батьки домовилися зателефонувати в неділю. Вперше за тиждень перед Марою було кілька тихих годин без потреби пояснюватися з людьми. Вона зайняла свій стіл на третьому поверсі, розклала підручник, зошит, олівці, відкрила задачу й майже одразу зрозуміла, що не може думати про сили.

Точніше, думати могла. Розв’язувати — ні.

Задача була проста: брусок на похилій поверхні, коефіцієнт тертя, кут, прискорення. Мара намалювала схему, позначила сили, записала рівняння. Усе йшло нормально доти, доки вона не впіймала себе на тому, що дивиться на стрілку сили тяжіння й уявляє не брусок, а мішок. Прямокутний, сірий, із темною складкою на боці. Сила тяжіння спрямована вниз. Завжди вниз. Якщо не заважає опора, натяг, опір, зіткнення або інша взаємодія. Якщо тіло зникає до удару, це не фізика. Це погана пам’ять. Або брехня. Або те, що ще не отримало права називатися явищем.

Вона відклала олівець і заплющила очі.

У бібліотеці пахло папером, пилом, кавою з чужих стаканчиків і старим опаленням, яке ввімкнули надто рано. Десь за стелажами перегортали книжку. Внизу грюкнули важкі двері. За вікном вітер шарпав листя старого дуба; деяке ще трималося зеленим, деяке вже жовтіло по краях, мов папір, піднесений до вогню.

Вогонь.

Мара розплющила очі. Думка була випадкова, але неприємна. Вогонь — чесне явище. Швидке окиснення, тепло, світло, продукти горіння. Жодної містики. Тільки хімія, температура, кисень і те, що людина надто часто забуває вимкнути.

Вона всміхнулася краєм губ і знову взяла олівець.

Телефон завібрував.

Номер був незнайомий.

Мара подивилася на екран і відчула, як одразу напружилася. Не взяла слухавку. Дзвінок тривав. Номер не зникав. Вона перевернула телефон екраном донизу, але звук у тихій бібліотеці здавався непристойно гучним, хоча був майже на мінімумі. Дівчина за сусіднім столом підвела очі. Мара схопила телефон і вийшла між стелажами до сходів.

На майданчику між поверхами вона відповіла.

— Так?

У слухавці був жіночий голос, швидкий, збивчастий, із диханням людини, яка говорить на ходу.

— Мара Венс?

— Хто це?

— Ти живеш у Вітмен-холі? У чотириста дванадцятій?

У Мари похололи пальці.

— Хто це?

— Я з твого поверху. Слухай, у вас з-під дверей дим іде. Ми стукали, ніхто не відчиняє. Твоя сусідка там? Лія? Ми не можемо зрозуміти, чи є хтось усередині.

Світ звузився до кількох слів.

З-під дверей дим.

Лія.

Ніхто не відчиняє.

— Що? — сказала Мара, хоча все почула.

— Ми вже покликали чергову, але ти можеш прийти? Швидко. Пахне горілим.

— Ви викликали пожежників?

— Не знаю, чергова там щось робить. Просто йди, гаразд?

Зв’язок обірвався.

Мара стояла на сходовому майданчику, тримаючи телефон біля вуха. Усередині за одну секунду піднялося стільки образів, що жоден не встиг стати чітким: настільна лампа, подовжувач, чайник, Лія на ліжку з ноутбуком, паперові зірки на стіні, мати, яка казала «не погоджуйся на все», батько, що перевіряв штепсель. Потім тіло вирішило за неї.