Розділ 4. Калеб Роу

Наступного ранку університет поводився так, ніби нічого не сталося. Це було майже образливо.

Їдальня відкрилася вчасно. У черзі по каву сперечалися, який сироп гірший: гарбузовий чи карамельний. Біля входу до бібліотеки хлопець у худі університетської команди голосно розповідав комусь телефоном, що його сусід хропе, як несправний трактор. Центральною доріжкою йшла екскурсійна група старшокласників: майбутні абітурієнти, батьки, бадьорий студент-гід, який показував на будівлі з виглядом людини, посвяченої в архітектурні таємниці. Біля фонтана дві дівчини фотографувалися так, ніби вересневе світло університет спеціально купив для реклами.

Тільки північна доріжка була перекрита.

Біля старого адміністративного корпусу поставили додаткові огорожі, на сітці повісили попереджувальні таблички, а будівельне риштування сиротливо стояло вздовж стіни. Нагорі нікого не було. Унизу двоє чоловіків у жилетах ходили з папками й дивилися на кріплення так похмуро, ніби ті могли зізнатися. На асфальті ще виднілися сірі сліди від суміші, хоча більшість пилу вже змили. Калюжа біля краю доріжки стала молочного кольору.

Мара зупинилася на другому боці газону й подивилася туди.

Два мішки. Так тепер говорило місце. Дві сірі плями, два розриви, два пояснення. Уся сцена підкорилася числу два: дві купки залишків, дві плями біля огорожі, двоє робітників на перевірці. Число два було зручним. Воно закривало питання. Воно дозволяло всім продовжувати ранок.

Мара могла б піти іншим шляхом, але стояла й дивилася. У голові знову виникала траєкторія третього мішка: згори, просто вниз, на неї. Темна складка на боці. Сірий прямокутник у пилюці. Неможлива відсутність удару. Вона змусила себе дихати рівно й майже переконала себе, що пам’ять — не прилад. Пам’ять не записує, а складає. Іноді зі страху, світла, крику й очікування виходить зайвий предмет.

Професор Вітакер сказав би: мозок шукає закономірність. Професор Девіс сказав би: перевір вихідні дані. Містер Алдер, мабуть, помовчав би й запитав: що саме ти готова вважати помилкою?

Мара не хотіла відповідати нікому з них.

— Це вона, — сказав хтось збоку.

Вона озирнулася. Біля доріжки стояли дві студентки, обидві з кавою, обидві дивилися на неї з тим жадібним співчуттям, яке майже не відрізняється від цікавості.

— Ти та дівчина, яка вчора ледь не… — почала одна й затнулася, бо слово «померла» погано пасувало до ранкової кави.

— Я просто проходила повз, — сказала Мара.

— Це було жахливо?

Запитання прозвучало щиро й безглуздо. Мара подивилася на неї, потім на перекриту доріжку.

— Пильно, — відповіла вона.

І пішла, перш ніж вони вирішили, що розмова відкрита.

В аудиторії професор Девіс перед початком лекції сказав, що вчорашній інцидент, на щастя, обійшовся без постраждалих, але всім варто поважати огорожі й не ходити навпростець через будівельні зони. Він говорив спокійно, по-викладацькому, без драматизації. Кілька людей повернулися до Мари. Хтось прошепотів її ім’я. Вона вдала, що шукає ручку в рюкзаку, хоча ручка вже лежала перед нею.

Лекція була про сили, що діють на тіло під час руху по колу. Мара записувала майже механічно. Учорашня фраза про моделі ще тримала її увагу за край, але тепер кожен приклад здавався підозріло чистим. Тіло рухається. Сила спрямована. Тертя враховується або ні. Нитка невагома. Поверхня гладка. Опором повітря знехтувати.

Знехтувати.

Яке зручне слово. М’яке, наукове, майже невинне. Ним можна було прибрати із задачі все, що заважає розв’язати її у відведений час. Іноді так і треба було робити. Інакше світ ставав необчислюваним. Але після вчорашнього Мара надто гостро відчувала, що кожне таке прибирання залишає десь купу невидимого сміття.

Після заняття вона вийшла останньою. Їй не хотілося йти до їдальні, не хотілося зустрічати Лію, не хотілося відповідати на повідомлення Евана, який із самого ранку вже написав тричі: «Як ти?», «Ти точно нормально?», «Маро, відповідай не одним словом». Вона пішла до бібліотеки, сіла на третьому поверсі біля вікна, відкрила підручник і майже годину дивилася в одну сторінку, не прочитавши жодного абзацу.

Унизу, за склом, люди рухалися доріжками так, як мають рухатися люди, впевнені в землі під ногами. Мара заздрила їм. Не щастю, не легкості, а цій простій домовленості зі світом: ти йдеш — доріжка тримає; ти підводиш очі — небо на місці; з висоти падає річ — вона або влучає, або не влучає, але після падіння залишається десь у світі.

Вона дістала маленький блокнот і перечитала вчорашній запис.

«Я бачила третій».

Літери виглядали чужими. Надто впевненими. Вона майже розсердилася на себе вчорашню за цю впевненість. Потім нижче дописала: «Можливі пояснення: помилка сприйняття; пил; обривок сітки; неправильний підрахунок мішків; стресове домальовування події; чийсь жарт?»

Останнє пояснення було слабким, але вона залишила його. Людська дурість була одним із найнадійніших двигунів світу.

Телефон завібрував. Повідомлення від Лії: «Ти в бібліотеці? Я принесла тобі булочку і моральний тиск».

Мара написала: «Не зараз. Будь ласка».

Відповідь прийшла не одразу. Потім: «Окей. Але булочка не вічна».

Мара всміхнулася, і від цієї маленької усмішки втома раптом стала сильнішою. Вона закрила підручник, зібрала речі й вирішила пройтися. Не до будівництва. У протилежний бік, до дальніх корпусів, де були майстерні, склади й парковка для службових машин. Там було менше студентів, більше асфальту, глухих стін і запаху гарячого металу. Іноді їй подобалися такі місця. Вони не намагалися надихати. Вони просто працювали.

Вона вийшла з бібліотеки, спустилася сходами й майже відразу побачила Калеба Роу.

Він стояв біля велопарковки через доріжку, у тій самій сірій робочій футболці, тільки без каски. У руках тримав телефон, але не дивився в нього. Дивився на неї.

Мара зупинилася.

Перша думка була: випадковість. Друга: ні. Він стояв надто нерухомо для випадковості. Не намагався вдати, що опинився тут просто так. Не відвертався, не дивився на всі боки, не зображав очікування когось іншого. Він чекав саме на неї, і це було настільки нахабно, що страх поступився місцем злості.