Розділ 2. Кампус, який виявився надто зрозумілим

У серпні дім став схожий на склад речей, які ще не вирішили, ким їм бути далі: частиною колишнього життя чи початком нового. У вітальні стояли коробки, сумки, пластикові контейнери із засувками, пакет із постільною білизною, настільна лампа, куплена матір’ю на розпродажі, і маленький електричний чайник, який батько спершу оголосив зайвим, а потім сам тричі перевірив, чи не хитається в нього штепсель.

Мара ходила між усім цим із роздрукованим університетським списком і викреслювала пункти. Простирадла для вузького ліжка. Рушники. Зарядні пристрої. Подовжувач. Вішалки. Аптечка. Запасні окуляри. Документи. Складаний кошик для білизни. Ліхтарик. Мати додала ще нитки, голку, пластирі, таблетки від застуди, таблетки від алергії, таблетки від головного болю і чомусь маленький набір викруток, хоча батько сказав, що набір викруток — це вже його територія.

— Ти їдеш до університету, а не в експедицію через Анди, — сказала Мара, дивлячись на аптечку.

— Застуда не знає, куди ти їдеш, — відповіла мати й поклала всередину ще один термометр.

Батько тим часом стояв біля столу з таким виглядом, ніби збирав не доньчині речі, а обладнання для запуску супутника. Він перевіряв дріт від лампи, підкручував гвинт на настільному органайзері, відкривав і закривав контейнери, щоб переконатися, що засувки тримаються, і час від часу казав: «Це знадобиться», — про речі, які Мара ніколи в житті не вважала корисними. У результаті поряд із її коробками з’явився рулон ізоляційної стрічки, маленький ліхтарик із магнітом, складаний ніж без леза — «там тільки викрутка й відкривачка, не дивися на мене так» — і пакет пластикових стяжок.

— Тату, я житиму в гуртожитку, а не ремонтуватиму міст.

— Найкращі мости ремонтують люди, які мають при собі стяжки.

— В історії людства була хоч одна така ситуація?

— Багато. Просто про них не пишуть, бо все закінчилося добре.

Гелен слухала їх, складаючи рушники, і вдавала, що їй смішно. Але того дня вона кілька разів ішла на кухню надто надовго, а повертаючись, казала, що перевіряла духовку, хоча духовку було вимкнено ще зранку. Мара вдавала, що не помічає. У родині Венсів турбота іноді проявлялася саме так: одна людина ховала сльози, друга вдавала, що вірить у духовку.

Еван приїхав увечері, коли коробки вже були майже зібрані. Він приніс їй брелок у вигляді маленького металевого бейсбольного м’яча й сказав, що це талісман. Мара подивилася на брелок, потім на нього.

— Ти розумієш, що тепер мені доведеться пояснювати людям, чому фізик носить на ключах бейсбольний м’яч?

— Скажеш, що це складна модель планети.

— Планети зі швами?

— У всіх планет є шви. Просто не всі зізнаються.

Він усміхався, але усмішка трималася на зусиллі. За літо Еван став спокійнішим, ніж зазвичай, і цей спокій був гірший за ревнощі. Ревнощі принаймні дали б Марі привід злитися. А він не злився. Він допомагав. Приїздив, возив її до магазину, слухав розповіді про розклад, казав, що три години дороги — це не край світу, що вони листуватимуться, телефонуватимуть одне одному, приїжджатимуть одне до одного. Він говорив усе правильно, і від цього всередині в Мари з’являлася тиха, неприємна провина.

Вони сиділи на сходинках заднього ґанку, поки батьки вдавали, що не дають їм попрощатися. У саду пахло вологою травою і перегрітим за день деревом. Сусідський собака гавкав через два двори. На колінах у Мари лежав брелок; вона крутила його пальцями, і металевий м’ячик холодив шкіру.

— Ти рада? — спитав Еван.

— Так.

— Злякана?

— Так.

— Це найчесніша твоя відповідь за все літо.

— Я старалася.

Він подивився на неї й ледь усміхнувся, але очі залишалися серйозними.

— Ти там будеш щаслива?

Мара хотіла сказати: не знаю. Це було б чесно. Але поруч з Еваном чесність іноді ставала жорстокою без жодної потреби.

— Думаю, так.

— Добре.

— А ти?

— Я? Я буду великим місцевим студентом, який навчається поруч із домом, економить гроші й удає, що все це було планом.

— А хіба не було?

— Частково. У мене всі плани частково справжні.

Вона засміялася, і він теж. Потім вони замовкли. Мара думала, що прощальний поцілунок має бути якимось особливим, але коли Еван нахилився, усе виявилося звичним: його рука в неї на потилиці, запах м’ятної жуйки, тепла обережність губ, пауза, у якій він чекав, чи не відсторониться вона. Вона не відсторонилася. Але десь усередині вже стояла на іншому березі.

З дому вони виїхали рано. Небо було бліде, майже біле, сонце ще не встигло зробити день спекотним. Батько вклав коробки в багажник із такою математичною точністю, що Мара мимоволі подумала: якби йому дати достатньо часу, він зміг би вмістити в сімейну машину невеликий будинок. Мати поставила на заднє сидіння сумку з їжею, хоча дорога займала лише три години. Там були бутерброди, яблука, вода, печиво, серветки й чомусь варені яйця.

— Ми не перетинаємо пустелю, — сказала Мара.

— Саме так, — відповіла мати. — Тому яйця не зіпсуються.

Батько сів за кермо, Гелен — поруч, Мара влаштувалася ззаду між коробкою з книжками й пакетом із подушкою. Коли машина рушила, дім залишився позаду надто швидко. Жодної музики, жодного сповільненого прощання, жодних останніх слів. Просто під’їзна доріжка, поштова скринька, мокра пляма під кленом, сусідська машина біля бордюру — і поворот, після якого їхня вулиця зникла.

Мара чекала, що відчує порожнечу. Або свободу. Або страх. Але перші пів години вона відчувала тільки незручність від коробки, що впиралася в плече.

За містом дорога стала ширшою. Поля змінювалися заправками, заправки — низькими торговими центрами, ті — знову полями. Батько ввімкнув радіо, натрапив на стару пісню, яку любив, і тихо постукував пальцями по керму. Мати час від часу озиралася, ніби перевіряла, чи не зникла донька серед речей.

— Ти взяла зарядку до ноутбука? — спитала вона вчетверте.