Розділ 1. Дівчина, яка любила точні відповіді

На кухні у Венсів висів старий годинник із білим циферблатом і тонкою чорною секундною стрілкою. Батько колись купив його в господарському магазині разом із мішком садової землі, пакунком батарейок і двома фільтрами для кондиціонера. Годинник коштував дев’ять доларів дев’яносто дев’ять центів, але тримався на стіні з таким спокійним достоїнством, наче саме йому доручили стежити за часом у всьому домі.

Мара Венс цей годинник не любила. Не тому, що він поспішав чи відставав. Навпаки: він майже завжди йшов правильно. Вона звіряла його з телефоном, із мікрохвильовкою, із комп’ютером, зі шкільним дзвоником, із короткими сигналами на місцевому радіо, яке батько вмикав у неділю заради прогнозу погоди. Годинник не брехав. І саме це чомусь дратувало її найдужче.

У світі було забагато речей, які здавалися точними лише до першої справжньої перевірки. Оцінки, усмішки, обіцянки, батьківське «ми впораємося», плакати у шкільному коридорі з написами про майбутнє, навіть акуратні таблиці на сайтах університетів — усе видавалося надійним тільки здалеку. А кухонний годинник справді відмірював секунди: чесно, грубо, без знижок на страх, надію й поганий сон.

Того квітневого вечора дощ дрібно й часто тарабанив по сітці за вікном, ніби хтось розсипав по двору рис. Вода збиралася на краю даху над заднім ґанком і падала вниз рівними важкими краплями. Кожна крапля встигала блиснути в жовтому світлі кухонної лампи, перш ніж зникнути в темряві.

Мара сиділа за столом, підібгавши під себе одну ногу, і дивилася в екран батькового ноутбука. На екрані був відкритий лист із Готорнського державного університету — не найпрестижнішого, не найдешевшого, не найгарнішого, але справжнього. З навчальними корпусами, гуртожитками, лабораторіями, чотириповерховою бібліотекою та фізичним факультетом, про який Мара вже встигла прочитати все, що знайшла на офіційному сайті й у студентських обговореннях.

Лист починався з привітання. Це привітання вона читала, мабуть, разів двадцять сім. Спершу потайки, потім уголос батькам, потім знову потайки, вже вночі, коли весь дім спав, а екран телефона світив їй в обличчя так яскраво, ніби сам університет зазирав у її кімнату й казав: так, ти справді можеш приїхати.

Тепер привітання скінчилися. Почалася арифметика.

— Так, — сказала мати, проводячи пальцем по роздруківці. — Вартість навчання, обов’язкові внески, гуртожиток, харчування… Господи, вони що, годують студентів золотими пластівцями?

— Золоті пластівці не включено, — озвався батько. — За них, мабуть, окремий збір.

Мати подивилася на нього поверх окулярів.

— Марку.

— Що? Я підтримую сімейну атмосферу перед банкрутством.

Мара спробувала усміхнутися, але усмішка вийшла слабкою. Батько помітив це й одразу перестав жартувати.

Марк Венс був людиною, яка вміла лагодити речі, навіть якщо не завжди розуміла людей. Він працював майстром у невеликій компанії, що обслуговувала опалення й кондиціонери по всьому округу: лазив на горища, міняв компресори, сперечався з термостатами, повертався додому з порізаними пальцями й запахом металу на куртці. У гаражі в нього лежали гвинти, шайби, шматки дроту й інструменти, призначення яких Мара не знала, зате батько пам’ятав кожну викрутку майже як родича.

Мати, Гелен, працювала адміністраторкою в стоматологічній клініці. Вона пам’ятала чужі страховки, дні народження пацієнтів, розклад лікарів і те, яка дитина боїться звуку бормашини, а яка вдає, щоб отримати зайву наліпку. Вечорами вона сідала за кухонний стіл, скидала під столом туфлі, відкривала ноутбук і починала розбиратися з родинними рахунками так, ніби вела переговори одночасно з банком, державою і майбутнім.

Зараз усі троє справді сиділи за одним столом: банк, держава і майбутнє. Між ними лежали роздруківки федеральної анкети на фінансову допомогу студентам, лист про стипендію, список можливих позик, рекламна листівка з усміхненими студентами на зеленій галявині, дві ручки, калькулятор і мамина чашка з написом: «Найкраща мама з цілком нормальних». Цю чашку Марі подарував батько на минуле Різдво. Мати спершу образилася, потім сміялася, а потім почала пити з неї щодня.

— Дивись, — Гелен повернула аркуш до доньки. — Університет дає тобі стипендію за успішність. Це добре. Дуже добре. Плюс грант. Плюс якщо ми беремо ось цю позику…

— Я можу працювати, — сказала Мара.

— Ти будеш учитися, — сказав батько.

— Багато хто працює.

— Багато хто потім спить по чотири години й ненавидить усіх довкола.

— Тату, це університет. Там усі сплять по чотири години й ненавидять усіх довкола.

— Тоді ти будеш оригінальною. Спатимеш шість і ненавидітимеш вибірково.

Мара все-таки усміхнулася. Вона розуміла, що батьки намагаються говорити легко. Венси завжди так робили, коли йшлося про щось страшне: медичні рахунки, поламану машину, ураган, який одного разу зірвав половину старого паркану, або місяць, коли батькові затримали оплату. Спершу жарт, потім розрахунок, потім мовчазне родинне рішення, що ніхто не панікуватиме першим.

Але цього разу йшлося не про паркан і не про машину. Йшлося про неї. Про те, що її життя, яке вона досі уявляла траєкторією тіла в полі тяжіння, раптом виявилося набором рядків: навчання, житло, харчування, підручники, транспорт, особисті витрати. Навіть мрія мала графу з орієнтовною вартістю. Майбутнє можна було завантажити, роздрукувати й обвести ручкою.

— Ми відкладали, — м’якше сказала мати. — Не стільки, скільки хотілося б, але відкладали. Перший рік точно потягнемо. Можливо, два, якщо ти залишишся у звичайному гуртожитку, не купуватимеш нові підручники і якщо твій батько перестане поводитися так, ніби гаражу життєво необхідний третій набір гайкових ключів.

— Гаражу завжди необхідний третій набір гайкових ключів, — сказав батько.

— Марку.

— Мовчу.

Мара опустила погляд на свої руки. Пальці в неї були довгі, але не витончені. На вказівному пальці правої руки лишилася маленька пляма синьої ручки, а під нігтем великого — тонка чорна смужка графіту: вдень вона розбирала задачу з електромагнетизму й надто сильно натиснула на олівець.