Глава 2. Новий керівник

У цеху було незвично тихо.
Працівники стояли невеликими групками й поглядали в бік адміністративного кабінету.
— Наче директора нового чекаємо, — пробурмотіла Олена, надягаючи робочий халат.
— Майже так і є, — усміхнулася Ірина. — Кажуть, зараз усіх збиратимуть.
Не минуло й десяти хвилин, як пролунав сигнал.
Працівники повільно почали сходитися до центрального проходу.
Поруч із директором стояв високий чоловік у темно-синій сорочці.
Олена ковзнула по ньому поглядом і тут же відвернулася.
Нічого особливого.
Занадто впевнений у собі.
Саме таких чоловіків вона давно навчилася обходити стороною.
— Знайомтеся, — почав директор. — Це Максим Гончар. Від сьогодні він очолює виробничий напрямок.
Максим коротко кивнув.
— Доброго дня. Не люблю довгих промов. Моя задача — зробити роботу комфортнішою та ефективнішою. Сподіваюся на співпрацю.
Говорив він спокійно, без зверхності.
Але в голосі відчувалася впевненість людини, яка звикла відповідати за свої слова.
Коли збори закінчилися, усі повернулися до роботи.
Олена саме закріплювала оббивку на дивані, коли поруч пролунав чоловічий голос:
— Чому ця партія ще не готова?
Вона обернулася.
Перед нею стояв новий керівник.
— Бо вчора привезли браковані деталі, — сухо відповіла вона.
— У звіті цього немає.
— Тому що звіт писали не ті, хто працює руками.
Максим підняв брову.
— Тобто проблема в документах?
— Проблема в тому, що іноді папери живуть окремим життям від реальності.
На мить між ними запанувала тиша.
Ірина, яка працювала неподалік, мало не вдавилася сміхом.
Ніхто ще не розмовляв із новим керівником у такому тоні.
Та замість того, щоб образитися, Максим несподівано кивнув.
— Покажіть брак.
Олена здивувалася.
Зазвичай начальство просто роздавало вказівки.
А цей справді захотів розібратися.
Вона провела його до складу.
І вперше за багато років відчула дивне відчуття, ніби попереду на неї чекає щось нове.
Щось, що може змінити її життя.