Димар мрій.

Сяяло лагідне літнє сонечко, горобці цвірінькали без зупину, зомбі сновигали по занедбаному будинку. Марат ховався від них на горищі. Він розумів, що знайти люк на стелі це питання кількох хвилин. Потім вони піднімуться до нього. Треба сховатись краще.

За правилами гри зомбі вважаються загиблими коли петарда підривається не далі ніж за два метри. Ідеальним, вирішив Марат, буде момент, коли двоє вже піднімуться, а останній – третій лиш покаже голову. В цей момент з’явиться можливість знищити всіх трьох однією – останньою петардою. Марат ліг за горизонтальною тумбою цегляного димаря, яку бабуся чомусь називає «бичок».

Іван заліз на горище першим і не чекаючи інших качаюсь з боку на бік, поплівся перевіряти темні кутки. Зрозуміло, що план Марата провалився. Треба швидко його міняти. Не здаватись же останньому з живих людей на землі!

Роздивився і помітив, що кілька цеглин димаря провалилися. Поліз всередину, намагаючись не шуміти. Коли в діру пройшли плечі, надія на спасіння зміцнилась. Він знав, що у чоловіка, хай і третьокласника саме плечі – найширша частина тіла. Проскочивши, майже безшумно, він лежав в тісній горловині обличчям догори і намагався робити невеличкі вдихи, щоб не чхнути від сажі, що клубилась.

Прямо над головою виднілось чисте небо – перекреслене прямокутниками. Це скоби вмонтовані в димар, для лазанья. Те що треба! Він підтягнувся на першій скобі, схопився за другу та через хвилину голова вже стирчала над димарем.

Коли хмара із сажі осіла, Марат зробив глибокий вдих і відкрив очі.

І відразу ж закрив, бо побачив пляж. Реальний морський пляж, точно такий як на фотографії із Дубаї, де взимку відпочивали батьки. Його тоді не взяли, через позитивний тест на коронавірус.

- Якщо Марат не їде, залишаємось дома всі! – сказала мама.

- Та ну ма! Що я там не бачив. Не сильно й хотілось, та й взагалі не прикро ні разу – відповів тоді Марат. Та було прикро, й хотілось дуже. Так дуже, що пісок, море і пальми снились щоночі. І зараз ще сняться, та вже не так часто.

Дуже повільно відкрив одне око. Пляж не зник. Знову сон? Ні – стукнувся об скобу – болить коліно. Обережно виліз із труби димаря, яка ззовні виявилась півметровим пальмовим пеньком. Дуже уважно, щоб нічого не зруйнувати, раптом з’ясується, що тут все із, скажімо картону, зробив крок до моря. Зупинився, вирішив показати це диво Івану. Друг жеж. А ще вдвох якось воно веселіше.

Коли він спустився в горище, там вже нікого не було. В хаті теж нікого, вийшов у двір. Там теж нікого, а сонце вже сіло, і спустились сутінки. Здавалось пробув там хвилин п’ять, а вже вечір. Ну що ж, то ді завтра з самого ранку треба брати Івана і бігти на пляж.

Наступного ранку Марат так і зробив. Правда, щоб бабуся не бурчала випив кружку молока з хлібом.

- Пий внучок. Це не те, що в місті, у нас все свіжіше і здоровіше.

- Ага, ба. Я до Івана!

Іван звісно не повірив, але від такої розваги, як полазити в димарі покинутого будинку відмовитись не зміг.

З’ясувалось, що плечі Івана ширше і довелось видовбати із діри ще кілька цеглин. Але коли вони вибрались із димаря, Марат з гордістю за свою знахідку дивився на остовпілого Івана, який знімав свої окуляри, тер очі, одягав і поблимавши, знов знімав їх. 

- Фігась – сказав Іван

- Та годі! Ходімо поплаваємо – Марат роздягнувся на березі і стрибнув в море

Поки Марат плескався, Іван весь цей час стояв наче, притулившись до чогось і задумливо крутив головою.

Вволю наплававшись підбіг Марат

- Чого не плаваєш? Треба скоріше, бо тут час якось занадто швидко біжить.

- Дурний? Скажи ще спасибі, що людей не було, коли ти як та вужака по бруківці звивався, а то б тебе констебль швиденько пов’язав.

- Сам ти… Який ще констебль, що ти несеш? Зовсім зі своїми книжками тю-тю – Марат покрутив долоню біля скроні – Ходімо кажу, бо там вже ніч на дворі.

Коли вийшли на вулицю, в небі вже з’явились перші зірочки.

- Ходімо, бо влетить нам. І чому на морі обов’язково має бути саме констебль? – запитав Марат, приховуючи образу.

- Море? Ми ж на Бейкер-Стрит були. Я завжди мріяв, а тут раптом, ось воно, зовсім поруч.

- Стій – сказав Март, але Іван вже й так зупинився бо вткнувся носом другу в спину – Отже кожен бачив те, що хотів більш за все! Цікаво-о-о.

Домовились, що наступного дня Марат візьме з собою смартфон, не дивлячись на батькову заборону виносити його з дому. Там і годинник – для фіксування часу, і фотоапарат, щоб показати один одному побачене.

- Ба, я до Івана – крикнув наступного ранку Марат розмахуючи футболкою, в яку укутав телефон.

- Глянь на календар – на стіні, поруч з іконами, висів відривний календар, але бабуся не відривали аркуші, а лиш загинала і стягувала їх гумкою, останні більш ніж тридцять років.

- Тринадцяте!

- Завтра субота, батьки приїдуть – як бабуся розуміла який буде день тижня по календарю за 1988 рік, Марат не розумів – тож не довго сьогодні. І будь ласка, досить вже підробляти сажотрусом.

З’ясувалось, що телефон не працює за межами димаря. Варто опустити його в трубу, хай і зовсім трішечки, показує час, камера вмикається. А щойно краєчок винирне з труби, і екран наче сніжинками вкривається, які відразу розтають і пливуть.

Але Марат через невдачу з телефоном, не засмутився, а з розгону пірнув в море. Винирнув і побачив, як Іван розглядає, торкається, гладить, буцає і майже на смак пробує щось, що тільки він бачить. Згадав, що обіцяв сьогодні прийти раніше, пришвидшив друга.

- Іван, час.

Коли спустились на горище, знизу, в домі було щось чути. Тихенько підібравшись до люка, глянули донизу. Там відбувалось, щось незрозуміле. Кілька скрючених старих бабів, стояли над чорним лакованим столом (звідки він з’явився?), і лупили по ньому сучковими палицями.

Удари по столу, притупування ногами і тихенько бурмотіння заколисували. Марат відчув, як повіки обважніли, очі закрились, голова, а за ній і тіло стало повільно провалюватись в люк.