39. Знайома незнайомка

Настав день від'їзду. Мені було сумно залишати табір, адже тут стільки веселого та цікавого сталося з усіма нами.

Я познайомився з безліччю хороших людей: Макаром, Іллею, Андрієм, Оленою... Хай там як, але Алеся — надзвичайно добра дівчина, яка завжди чудово до мене ставилася. Люда та Оля — теж дуже хороші люди.

А ще — історія з Владою. Наш майже курортний роман. Хоч ми так нічого й не сказали одне одному, але те, як ми ставилися одне до одного, було чимось особливим. Нехай швидкоплинним, але дуже приємним. Я ні в чому такому їй не зізнавався, і вона мені нічого не казала. Проте ближчої за неї людини в таборі для мене не було.

Ми проводили разом так багато часу, що я, звісно ж, очікував: вона обов'язково прийде попрощатися і проведе мене, адже ми виїжджали, а Влада залишалася в таборі ще на кілька днів.

Ми приїхали на вокзал за годину до відправлення поїзда. Усі бродили територією: хтось сидів на лавках, хтось ходив пероном, а хтось просто стояв, чекаючи початку посадки. Ми з Володею та Макаром пішли купити ситра в дорогу.

І раптом за два кроки від кіоску, в оточенні дівчат з табору, я помітив ту саму дівчину з вокзалу. Ту саму — високу, гарну, в ошатному одязі, яскраво нафарбовану. Я був просто шокований. Незрозуміло, як вона тут опинилася і як я не помічав її в таборі, якщо знав там майже всіх дівчат в обличчя.

— Ого! Хто це така? — вголос спитав я сам у себе.
— То це ж Алеся з моєї школи. З мого класу, — сказав мені Макар. — У неї ще мати — начальниця нашого табору.
— У сенсі — Алеся? — до мене почало щось доходити. — Та сама з четвертого загону, що за мною пів зміни бігала? Але ж там ті, кому по тринадцять років, а тобі п'ятнадцять!
— Там просто її подруги, і вона захотіла до них у загін. А ти що, нічого не знав? Ну, ти даєш! — тепер настала черга дивуватися Макару.
— Чому ж тоді вона в таборі так просто і так молодо виглядала? — я все ще не міг повірити своїм очам.
— Просто в таборі вона не фарбувалась і так не вбиралася. І волосся не розпускала, — пояснив Макар.

Він здивовано глянув на мене:
— А ти що, не знав, скільки їй років? Ви ж із нею там деякий час тісно спілкувалися.

Оце так! Дівчина, про яку я мріяв весь цей час, яка була для мене якимось дивним, казковим видінням, увесь час знаходилася поряд, а я її не помічав! І, швидше за все, вона хотіла зі мною зустрічатися, а я проміняв її на Владу, за якою весь час бігав хвостиком, так і не отримавши у відповідь особливого тепла. А ця дівчина завжди до мене добре ставилася. Завжди пригощала, виявляла увагу та турботу. Тут я згадав і випадок у кінотеатрі, і те, як останніми днями вона пригощала нас пивом та шашликами.

Я подумав, що зараз мені просто не вистачить совісті підійти до неї. Після всього, що було, це було б нечесно. І тут я згадав про окуляри. Я помітив, що в неї на голові ті самі «лисички», про які я думав, ніби їх украв у Алесі мій друг Рудий.

— А ти не знаєш, де Рудий взяв окуляри? — поцікавився я у Володі.
— Він, звісно, просив про це не казати, але, думаю, тепер уже можна. Рудий того вечора обійшов усіх наших і зібрав гроші — скільки в кого було. А рано-вранці поїхав на базар і купив тобі ці окуляри. Ти ж знаєш, як він недолюблював Владу, але зробив це заради тебе. До речі, більшу частину грошей дала Алеся, коли дізналася, що це для тебе.

Звісно, я був у шоці від почутого. А тут ще й згадалася історія про те, як донька начальниці табору вмовила її мене не виганяти. То це була Алеся!

А Влада так і не прийшла мене провести...