38. Здається це - кохання

До кінця зміни залишалося кілька днів.

Роботи практично не було, тож ми вирішили від самого ранку податися на пляж.

Прийшовши на море, я звернув увагу, що весь перший загін у воді, і тільки Яніна сидить на лавці в повній самоті. До того ж, що мене дуже здивувало, вона була без свого звичайного оточення й повністю одягнена. Дівчина здалася мені такою самотньою, що мені навіть стало її шкода. Залишивши друзів, я одразу підійшов до неї — а раптом людині потрібна допомога?

— Ти чого не купаєшся? — запитав я.

— Та... прихворіла по-жіночому. Мені сьогодні не можна у воду.

У подробиці я вдаватися не став. «Головне, що все нормально», — вирішив я про себе й уже збирався йти, як вона раптом зав'язала зі мною розмову, що було зовсім на неї не схоже. Зазвичай із Яніни й двох слів не можна було витягнути.

— А ви з Владою вже не дружите? Щось ти зараз сам ходиш або з хлопцями. А то раніше ви весь час удвох та удвох...

Я знизав плечима, навіть сам не знаючи, що відповісти. А вона, по-своєму витлумачивши моє мовчання, раптом каже:

— Давай з тобою зустрічатися. Ти мені подобаєшся. Мені вже набридло бути самій, а ти мені підходиш. Я до тебе довго придивлялася. Ходитимемо разом у місті на всі дискотеки.

Чесно кажучи, я аж розгубився. Особисто я такого від неї не очікував і просто не знав, що відповісти. Помітивши мою розгубленість, вона, мабуть, вирішила по-своєму:

— Ну, ти можеш не поспішати. У нас ще є час до від'їзду. Подумай про те, що я тобі сказала.

— Так-так, я обов'язково подумаю, — поспішив я якнайшвидше піти.

Зізнаюся, для мене це було абсолютно несподівано. Але я не уявляв себе поруч із Яніною — я все ще сумував за Владою.

Спантеличений, я повернувся до друзів. Усі наші пішли купатися, на березі залишилися тільки ми з Володею.

— Відчуваєш, пахне шашликом? — звернувся він до мене.

— А який сенс, якщо в нас усе одно немає грошей? — меланхолічно знизав я плечима й озирнувся довкола.

Справді, неподалік від нас, метрів за п'ятнадцять, продавали готовий шашлик і холодне пиво.

— Эх, непогано було б зараз випити пива та з'їсти шашлику, — знову почав Володя.

— Я з тобою повністю згоден. Тільки в нас, на жаль, грошей уже немає — кінець зміни. Усі ресурси вичерпано, а просити в батьків сенсу не бачу.

Минуло хвилин п'ять. Ми ще про щось своє побалакали, аж раптом я чую за спиною знайомий голос:

— Сергійчику, це вам!

Повертаю голову — позаду стоїть Алеся. Вона сьогодні в таких самих шортах, як у мене, і в купальнику. Але річ не в цьому: у руках вона тримає два шашлики та дві пляшки пива. І все це багатство простягає нам.

Мені стало ніяково й соромно, а от Вова без зайвих вагань узяв у неї частування.

Пиво було холодним, а шашлик — дивовижно смачним.

Ми ще не встигли їй подякувати, як вона вже десь зникла.

— По-моєму, це кохання, — усміхаючись, сказав мені товариш. — Напевно, підслухала, як ми бідкаємося про гроші, пішла й купила тобі. Ну й мені заодно. Класна дівчина! Ось із ким тобі треба було зустрічатися, а не з Владою ходити.

Мабуть, Володя мав рацію, але що я міг уже змінити?

Алеся, звісно, мене сильно здивувала. Проте після всього, що сталося, я не міг просто підійти до неї й заговорити про щось подібне. Тим паче вона все одно ще мала: четвертий загін, тринадцять років... Так я тоді думав і вважав.