35. Кримінальні окуляри

— Хочу такі окуляри, як в Алли, — заявила мені Влада, коли ми з нею, як зазвичай, курили на нашому місці за кущами.

Я навіть не знав, що вигадати. Власних грошей у мене не було, а просити в когось не хотілося.

Усі гроші, які мені дали із собою батьки, якось надто швидко розійшлися. Я не пив. Не грав у карти на гроші. Не кутив із дівчатами по ресторанах. Єдине, на що витрачався, — це цигарки. Щодня разом із Іллею чи Макаром я ходив до пансіонату й купував там спеціально для Влади гарні цигарки. «Вона ж дівчинка», — казав я своїм друзям. І вибирав особисто для неї найдорожчі — вісімдесятиміліметрові. А сам курив те, що дешевше. Тож грошей у мене практично не залишилося.

Я поділився своєю проблемою з Рудим — а раптом він знає, де можна взяти грошей або недорого дістати такі окуляри, як хотіла Влада.

— Це мають бути «лисички», від сонця. Та обов’язково дзеркальні, — поскаржився я Рудому. — Де я їй такі візьму?

— Грошей у мене теж немає, — зізнався мій друг, — але окуляри тобі дістану.

— О! Клас! Ти мене заспокоїв, — зрадів я.

Я навіть не питав у нього, де він їх візьме. Головне — Влада буде задоволена. Заради цієї дівчини я був готовий на все у світі. Аби тільки вона була зі мною.

Ми говорили про це з Рудим увечері. А вже вранці, якраз перед Днем Нептуна, він знайшов мене й передав абсолютно нові та модні дзеркальні сонцезахисні окуляри. Ті самі «лисички», про які так мріяла Влада.

— Тільки не питай, де взяв, — одразу ж попередив друг.

— І все ж таки, де? — не втримався я.

— Вважай, що я їх украв, — засміявся Рудий.

Більше я не питав, а якнайшвидше побіг шукати Владу. Вона ще не зовсім прокинулася й лежала в кімнаті під ковдрою. Я навіть не сказав їй «доброго ранку», а одразу простягнув подарунок.

— Це тобі, — мовив я. — Ти ж такі, здається, хотіла.

Влада дуже зраділа й навіть не запитала, де я їх узяв.

— О! Клас. Дякую! — вона навіть підхопилася з ліжка заради такої нагоди.

Було видно, що вона щаслива. А якщо щаслива Влада, то щасливий і я.

— Тільки ти ними в таборі особливо не афішуй. Краще зараз сховай. Потім, коли приїдеш додому, тоді й носитимеш у місті, — попередив я її, бо щиро повірив, що мій друг їх десь викрав.

Такі окуляри коштували пристойно. А в Рудого, як і в мене, грошей практично не було.

— Так, я зрозуміла, — відповіла Влада й сховала окуляри до своєї сумки.

Увесь день вона ходила задоволена та радісна.

А увечері я раптом згадав, що такі окуляри були тільки в Алесі. Мені стало соромно, але переграти вже нічого було не можна. Тим паче я зробив це заради Влади.

Та все одно мене мучило сумління.

Украсти окуляри в дівчини, якій ти подобався, щоб зробити приємне тій, яка подобається тобі… Так. Дилема.