31. Нічого не вийшло

Не говоримо того, найважливішого, навіщо ми сюди прийшли.

Я сідаю поруч із Владою. Говоримо ми з нею про різне. Там за вікном глибока ніч, а тут в кімнаті цілковита тиша. Тільки десь там унизу працюють тихесенько водяні помпи.

Начебто немає нікого і нічого. Тільки я та вона. Зі мною таке вперше. Така романтика. Поруч дівчина. Доросла. Майже жінка. Моя жінка, як на мене. Така своя і така доступна. І здається, варто лише протягнути трошки руку і можна буде робити з нею все, що хочеш.

Влада говорить мені про своє минуле, про свого колишнього хлопця, якісь у неї були там виявляється непрості стосунки. Про нас. Щось там про наше з нею рідне місто. Про те, чи зможемо ми зустрічатись, коли повернемося назад до дому.

Але я її практично не слухаю. Ну, тобто вона каже. Але це все якось мимо мене проходить. Усі її слова. Я просто на неї дивлюсь, а сам думаю про своє. Мені подобаються її зелені очі. Її руде волосся. І мені дуже хочеться поцілувати її. Взяти за руку. І хочеться бути з нею.

Мені дуже подобається ця доросла дівчина. Мене до неї тягне, як до жінки. Але я не знаю, з чого почати, що сказати, що треба взагалі з нею робити. Я розумію, що треба роботи якісь там кроки, та взагалі не відчуваю до неї ніякого потягу. Ніякого бажання. Та якось вже і немає, куди відступати. Треба щось роботи, кажу я собі. 

Ось ще секунда і я її обов'язково поцілую, вирішую я про себе і в цю хвилину ляскають вхідні двері.

- Хтось прийшов на вежу. -  Влада усувається від мене. - Хтось підіймається сходами. Хтось один. Ти чуєш? - Питає вона мене.

- Дивно, хто б це міг бути, - гадаю я? - Може майстер чи хтось з керівництва. 

- Цього тільки нам не вистачало, - каже мені дівчина. Вони не краплі не боїться. І її упевненість передається і мені. 

Ми сидимо поруч з Владою на ліжку і дивимось, чекаємо, кого це нелегко принесла. 

І ось з люка з'являється мій друг Рудий.

- О! А де ж усі наші? – Каже він нам. - А я вас по всьому табору шукаю. Нікого ніде нема.

 Він такий радий, що не хочеться нічого йому й казати. 
Ось треба було йому прийти в ту саму відповідальну хвилину. А може так і повинно було бути? Може він від чогось дурного мене врятував?
Мій друг починає нам щось розповідати. Про себе та свою дівчину. Про щось питати мене. Та ми його зовсім не слухаємо. Здається нам треба вже звідси скоріше бігти. 
Влада поспішає піти. Вона не любить Рудого. Чомусь він їй зовсім не подобається. У них взаємна антипатія. 

- Все. Пішли. Я вже хочу назад до табору, – каже мені Влада.
Вона підіймається з ліжка і ми з нею йдемо собі по сходах, а потім я її проводжаю до самої кімнати.

Ми йдемо. Цього вечора, цієї ночі щось було між нами. Щось могли бути таке, що змінили наше життя назавжди. Могли. Але не сталося. Щось пішло не так.

І я це відчуваю. Я це розумію. Напевно, Влада це теж відчуває. Нам треба було робити крок уперед, а ми його так і не зробили.

Я не знаю, може, Влада чекала цього кроку від мене, а я все сумнівався. А коли нарешті зважився, Рудий все перебив.

А може, це доля? Я не знаю. Але я розумію, що треба було діяти. Треба було цілувати цим пухкі ніжні губи. Треба було взяти її за руку. Треба було обійняти. Їй потрібно було тепло та ласка. Але я так і не наважився сказати й зробити те заради чого ми залишилися з нею вночі віч-на-віч. А може це дійсно була доля?