28. Вежа

Наші корпуси стояли наче в центрі табору. Точніше в центрі була лінійка та їдальня. Зліва, якщо стояти обличчям до моря — наш корпус і корпус першого та другого загонів. А праворуч – там теж було два цегляні корпуси. Там мешкали молодші школярі. А за цими корпусами була зелена зона. Фактично, це теж була територія табору, але ми там зовсім не бували. А навіщо, якщо все життя било ключем практично на одному п'ятачку. Усі збиралися чи біля нашого корпусу, чи біля тенісних столів. Та й кінотеатр, танці, стадіон, спортмайданчик — все це було в нашій половині табору.

А там, де була ця зелена зона, там росли дерева і кущі. Там і вдень була похмуро. Я вже не говорю про нічний час. Повз третій і четвертий корпуси в той бік йшла одна дорога. Там був вуличний туалет. А далі, якщо ще більше заглиблюватись у ці нетрі, стояла старовинна водонапірна вежа. А ще поряд стояли одноповерхові будиночки на кшталт дачних. У них проживали кухарі та інший обслуговчий персонал.

Щодо вежі, то вона ночами закінчувала воду в табір. Десь у землі було закопано величезний резервуар і саме звідти потім протягом дня текла вода для всього літнього табору.

І ось наш майстер на кілька днів, десь поїхав, а стежити вночі за водяними помпами доручив Рудому та Паші. Я так розумію, це спеціально, щоб вони ночами щонайменше ходили в гості до дівчаток.

І ось тепер щоночі їм доводилося стирчати на вежі й стежити за помпою.

Зрозуміло, що ходити до дівчат було набагато веселіше, ніж стирчати удвох на якійсь там далекій водонапірній вежі. Там же від нудьги можна було померти.

Наші друзі постійно вмовляли нас скласти їм компанію.

- Друзям звичайно треба допомагати, — сказав нам Володя і ми з ним погодилися.

Тому в одну з ночей: я, Юра, Вова та Ілля пішли в гості до Паші та Рудого на вежу. 
А потім я подумав, що ще можна взяти з собою Владу. Вона з радістю погодилася і також пішла разом із нами. 
Ми перейшли через плац. Повз темні корпуси. Потім заглибились у "зеленку". Там не було ні ліхтарів, жодного взагалі освітлення. Тільки густі зарості кущів та дерев. Там одного ночі звичайно похмуро ходити.

Башта старовинна — із червоної цегли.
А в середині, на першому поверсі, такий великий зал. У самому його кутку металеві сходи на самий верх. Дуже крута та дуже довга. А на передній стіні нижнього приміщення стоять датчики й ще там були помпа.

- Ось, — показав нам Рудий. - Тут вмикається. Тут вимикається.

- Ось бачите чотири червоні лампочки? Ось коли четверта лампочка запалиться, значить резервуар вже наповнений. І потрібно терміново вимикати помпа, а то його може розірвати. – пояснив нам Паша.

- А тепер піднімімося на гору, — запропонував нам мій друг Рудий.

Чесно кажучи, йти цими залізними вузькими сходами, було звичайно страшнувато 
Навіть не знаю, який там був поверх. Металеві сходи підійматися на верх. Я йшов за Владою, щоб раптом її звичайно ж підтримати.

Ми тут були вперше. А Паша з Рудим, звичайно, вже все знали. Особисто мене дуже здивувало, що на самому верху виявляється дуже така комфортна кімнатка для персоналу.

Вона була невелика за розмірами, але затишна. Там стояв стіл, диван і ліжко та ще стільці. Стояли склянки вода і на столі навіть лежали карти.

З цієї кімнати можна було потрапити ще на гору, на горище.

- Звідти все дуже добре видно. Усі околиці, - пояснив мені Рудий, - але зараз темно, тому все одно ми нічого не побачимо.

- Граємо у карти, - запропонувала Влада.

- Граємо, - потримав її я. - У "палиці" на роздягання.