20. Життя в таборі

І потяглися веселі табірні дні. Вдень ми ходили на море, купалися, засмагали. Тобто жили таким самим життям, як і звичайні школяри з загонів.

Я багато часу проводив зі своїми новими друзями Іллею та Макаром. Обстежували разом околиці. Ми з ними були просто не розлий вода.

А після відбою починалося інше, нічне життя. Паша з Рудим переважно проводили час зі своїми дівчатами з першого отряду. А ми на той час якось більше зблизилися з нашими ровесницями, з дівчатами нашого робітночого загону.

У перші дні ми з Людою та її подругою практично не спілкувалися. Вистачало інших вражень у таборі. Але, коли усе стало звичним та вгамувалося,  ми несподівано потоваришували з Людою. Вона виявилася дуже веселою компанійською дівчинкою. Своєю в дошку. Ми грали в них у кімнаті в карти на бажання. Разом сміялися та веселилися. Проводили дуже багато часу поряд.

Потім, також випадково познайомилися з вожатою з четвертого загону. Її звали Оксана і їй було дев'ятнадцять років. Разом із нею ми ходили на море ночами. Гуляли містом вечорами. Якось вона так несподівано влилася в нашу суто чоловічу компанію.

Зазвичай ми збиралися з вечора після вечері. Нас п'ятеро і Оксана, і ще плюс Ілля. І потім йшли кудись гуляти за територію табору.

З одного боку, нас оточували літні шкільні табори. З іншого – був приватний сектор. А одразу за ним – море.
А ось якщо вийти з воріт з боку їдальні, то там відразу за парканом, через дорогу, починалися пансіонати та будинки відпочинку.
Там було багато різних магазинів, кінотеатр, а ще й дискотеки.

Ночами на морі було тихо та спокійно. Там практично нікого не було. Якщо піти у бік пансіонату, то там завжди й цілодобово вирувало життя.

Щодо мого особистого життя, то ніхто мені більше не подобався. Тільки по-моєму мене постійно переслідувала Алеся. Не було такого дня, щоб ми з нею не стикалися віч-на-віч. Вона сама заходила до нас у палату. А якщо мене не було, то передавала привіти через моїх друзів.

Постійно вона мене чимось пригощала та підгодовувала. Цукерки, шоколадки, яблука, соки, якісь фрукти, печива, вафлі, тістечка.
Я не знаю, навіщо вона це робила і де вона це все брала. Мені було, наприклад, незручно перед своїми друзями. Я вважав її мадою і взагалі не сприймав серйозно.

Варто мені було помітити десь її струнку постать, її довгу косу чи квітчасту спідницю, як я поспішав десь заховатись.

Виявилося, що в нас із нею однакові закордонні шорти. Такі були тільки в мене та в неї. Тільки в мене для хлопчиків, а в Алесі для дівчаток. Одна й та ж фірма. Ми коли вперше удвох зустрілися у цих шортах, то Алеся аж  не втрималась та посміхнулося від щастя.

– Це доля, – сказала вона мені.

А я тільки-но знизав плечима. 

- Ну, буває однаковий одяг, що тут такого. Яка така доля?

Загалом життя йшло своєю чергою. Пляж. Футбол. Нічні купання. Карти ночами у Люди в палаті. Прогулянки з Оксаною - вожатою. Ось і текло спокійно наше життя в таборі до тих пір, поки там не з'явилася Влада.