15. Під ковдрою

Темнішає. Відбій. Весь табір затихає. Ми чекаємо, коли всі вляжуться. У корпусі тиша. Ми у п'ятьох крадемося по напівтемних коридорах. На другий поверх підіймаємось темними сходами. Одразу навпроти проходу – двері до палати. Там темно. Нічого не видно.

– Привіт. До вас можна? - Каже мій друг Рудий прямо з порога.

Він перший заходить туди. За ним решта. Я в самому кінці, бо зовсім не в захваті від цієї ідеї. Якось це все не на мене.

- Можна. Заходьте, — пошепки кажуть нам дівчата. 
Мої друзі сідають у темряві на ліжка. Хто куди. Вони не соромляться і почуваються, як удома.

Я стою посередині кімнати й не знаю, куди мені приткнутися. Озираюся на всі боки.

- Іди до мене Сергійко, — каже мені якась дівчинка. "Ух ти! Вона навіть знає, як мене звуть! - Встигаю здивуватися і йду на приємний жіночий голос. 
Навпроти мене біля стіни сидить разом з ногами прямо на своєму ліжку дівчинка. Дівчина. У темряві не видно її обличчя. У неї світле довге волосся. І вона струнка. Ось і все, що мені вдається розглянути в темряві. Я скромно сідаю до неї на ліжко. Далі від неї.

- Я — Алеся, — усміхаючись каже вона мені.
Я не бачу, як вона посміхається тільки здогадуюсь. Привітна така дівчинка. По-моєму, дуже добра. Я відчуваю тепло, яке від неї походить. І це дозволяє мені розслабитись.

Мої друзі про щось там говорять зі своїми дівчатами. Сміх, жарти. Вже навіть хтось переходить із тихого на нормальний голос.

Я старанно мовчу, що дуже на мене не схоже. Але я почуваюся якось незручно та незатишно в даній ситуації.
Надворі ніч. Повна палата дівчаток. Але я не бачу їхніх облич і не знаю скільки їм років. Мені це якось дуже не до душі. Я навіть не знаю, чи ось це все нормально, що ми зараз робимо?
Ми ніби вже дорослі хлопці. Дев'ятий клас закінчили. А тут дівчатка сидять, хто в чому. Хтось загорнувшись  у ковдру, хтось у майках, хтось у футболках. Деякі ходять по кімнаті в трусиках.

Особисто мені якось ніяково від усього цього. Але мої друзі нормально почуваються. Вони сидять, як нічого не бувало. Я бачу, що їх абсолютно нічого не бентежить. Вони про щось заливаються. Ось вже у всіх свої пасії. І розмови все голосніше та голосніше.

І раптом коридором чуються кроки.

- Це наша вихователька з перевіркою, — шепоче мені Алеся. - Швидко лізь до мене під ковдру, — чіпає вона мене за руку. 
Інші дівчатка теж ховають моїх друзів. Чисто машинально я лізу під ковдру. Укладаюся біля самої стіни. А поряд зі мною ця дівчинка. Я відчуваю її спину. Вона мене накриває із головою. Жарко, важко дихати
Але доводиться терпіти такі незручності, щоб не підставити дівчат.

Хтось заходить до палати. Скрипить вхідними дверима. Чую кроки. Тупіт на місці. Потім двері зачиняються. Фух. Пронесло.

Сходили такі у гості, думаю про себе. Перший вечір вже був би заліт. Гаразд ми. А дівчатам за нас, звичайно, міцно потрапило.

Виглядаю зі свого укриття. Так приємно вдихнути свіже повітря. І ось це почуття, коли ти розумієш, що небезпека вже позаду. Але все одно, думаю я, треба нести швидше звідси ноги.

- А ти смілива, — кажу я Алесі й від щирого серця тисну їй руку. У неї тепла долоня. І ніжна.
- Заходь, коли захочеш. - Шепоче вона мені. - Завтра після відбою приходь. Або ось днем ​​побачимось. І взагалі я тебе бачила. Ти симпатичний. - Раптом ні з того ні з сього стає така відверта зі мною моя нова знайома.

Так-так. Дякую. Киваю я. Розбігся. У моїх планах немає жодних таких масштабних ідей заводити собі якийсь роман із цим малолітнім, як мені здається дівчиськом.
Я про себе вираховую, що це напевно якийсь четвертий, швидше за все, загін - це як мінімум років тринадцять. Ось ще не вистачало. Три роки різниці! А може, їй взагалі дванадцять. Акселератка якась
Принаймні ця дівчинка трошки вища за мене і така струнка, спортивна видно постать.

- Боюся я тебе вдень не впізнаю, - намагаюся я вигадати якусь відмовку.
- Я тебе впізнаю. Я бачила тебе і в поїзді, і в таборі, - зізнається мені Алеся. - Якщо хочеш, я сама до тебе завтра підійду.
Ось ще не вистачало. Починаю її боятися.

- Ну, зустрінемося обов'язково вдень. - Кажу я аби відв'язатися. - Нам вже час. На добраніч, дівчатка.

Ми йдемо до себе і лягаємо в ліжку.
Ось так закінчується наш перший день у таборі. З Яніною не познайомився. Але завтра познайомлюсь обов'язково, думаю я. І ось ця дівчинка, Алеся. Незрозуміло, скільки їй років. Але я маю Яніну. І хоч я з нею ще не знайомий. Але чомусь не краплі не сумніваюся, що вона буде моєю дівчиною.  Після цих солодких думок я й засинаю