- Ні, це був не він, — швидко зупинив нас Рудий і вчасно, бо, правда, ще трохи, ще секунда і почали бити цього незнаймого хлопця й не розбиралися, хто він такий.
Ми познайомилися та порозмовляли трошки. Виявляється, цього хлопця звуть Ігор. Він разом зі своїм молодшим братом теж їде до табору. Брат його простим школярем, а він, цей Ігор, після армії їде вожатим у один із загонів. Тільки він сам ще не знає в якій.
Хлопцем Ігор виявився нормальним, спокійним і цілком пристойним. Тож ми дали йому спокій. Попросили вибачення і пішли до себе назад, бо було вже пізно і будь-якої хвилини міг повернутися наш майстер. Тому треба було поспішати повернутися до наших місць завчасно.
Так воно і сталося. Не встигли ми прийти у вагон, як з'явився Мастак. Добре, що він не бачив, як ми злі та сердиті шукали кривдників мого друга.
Вже темніло. Пора було лягати спати. Та майстер найшов нам вже якусь роботу. І це ще ми до табору не доїхали.
- Потрібно, щоб ви пішли зараз усі разом у сусідній вагон. - Сказав він нам. - Там їдуть малі діти. Потрібно допомогти їм розстелити ліжка. Там буде дівчина. Висока така. Вона вожата, і вона вам все розповість. Її звуть Ельвіра.
Ми звичайно завжди були готові допомогти дітям. Відразу усі разом з дівчатами нашими пішли у сусідній вагон. Там якась висока, смаглява, темноволоса дівчина почала до нас чіплятися.
- Альо, альо. Хто ви такі? - Стала вона нам кричати через увесь вагон. - Що ви тут робите? Ідіть до себе, хлопчики.
- "Телефоністка" - відразу ж дав їй прізвисько Вова.
- Загалом нас сюди послали допомагати дітям. І нам потрібна вожата, на ім'я Ельвіра, – відповів за всіх Павло.
- А. Ну, я Ельвіра. Так, так. Тоді вибачте, хлопці Давайте, допомагати будете. Ось треба брати ліжка та матраци та розкладати діткам, бо вони ще маленькі та самі не можуть до другої полиці дістати.
Звісно ж ми із задоволенням допомогли дітям. Поки ми розбирали їм ліжка, вже остаточно стемніло. Час був дев'ятий або може й десята година вечора. У свій вагон ми повернулися втомлені та одразу завалилися спати.