Друга зима

Фанфік за казкою «Миша дбайлива і миша лінива»

Кіт не спіймав її.

Лінива мишка й сама не розуміла, як це вийшло. Вона мчала так, що вітер свистів у вухах, а за спиною чулося гарчання й шурхіт кігтів. Вона пірнула в стару купу хмизу, протиснулася крізь тісну шпарку, куди кіт не міг просунути навіть лапу, і застигла, затуливши писочок обома лапками.

Кіт довго сидів біля хмизу. Потім позіхнув і пішов геть.

Мишка тремтіла до самого вечора. Хвостик у неї був прихоплений кігтем і болів, а в голові крутилася одна думка: «Сестричка послала мене просто до кота».

Вона не вірила, що сестра хотіла їй зла. Але ж дбайлива миша мусила знати, хто сидить біля тієї хатинки. Вона ж увесь рік ходила тими стежками.

— Чому ти так зі мною? — прошепотіла мишка в темряву.

Темрява не відповіла. Зате десь поруч щось засопіло.

З-під листя визирнув колючий носик.

— Ти чого тут тремтиш, мала? — спитав їжак. — Я вже півгодини лежу й слухаю, як ти зуби цокотиш.

Мишка розповіла все: і про запаси, яких не було, і про віконце, і про кота. Їжак слухав, пихкаючи.

— Ото вскочила, — сказав він нарешті. — Але скажу чесно: кіт тут не перший винен.

— А хто ж? — образилася мишка.

— Ти сама. Літо було довге, а ти гралася. Осінь була щедра, а ти відпочивала. Кіт тільки закінчив те, що ти почала.

Мишці стало соромно й гірко. Вона хотіла відповісти щось сердите, але не знайшла слів, бо їжак мав рацію.

— І що ж мені тепер робити? — тихо спитала вона. — Вже зима.

— Зима ще не настала, лише підступає, — відповів їжак. — Перший сніг був учора й розтанув. Ще є кілька днів, поки земля не замерзне. Хочеш — навчу, де шукати.

— Я не вмію, — пошепки зізналася мишка.

— Навчишся. Це не складніше, ніж бігати від кота.

Наступні дні були найважчими в її житті. Вона вставала ще до світанку, коли лапки мерзли від роси. Шукала жолуді під старими дубами й носила в нору по одному, бо більше не могла втримати. Спина боліла, лапки були в подряпинах, а одного разу вона заплакала від втоми просто посеред стежки.

Але вона не кинула.

Їжак показав їй, де краще копати комору, щоб не залило. Навчив відрізняти зернятка, що не зіпсуються, від тих, що пліснявіють до січня. Старий горобець, який тоді саме перелітав через поле, підказав, де осипалася пшениця після жнив.

Коли випав справжній сніг, у неї була маленька нора, вузенька, але суха. Була комора, не повна, але й не порожня. Вистачило б протриматися до весни, якщо їсти скромно.

Мишка сиділа в норі й дивилася на свої запаси. Уперше в житті вона відчувала гордість, і гордість ця була теплою.

А сестричка...

Дбайлива миша й справді всю зиму мала що їсти. Але ніхто не питав, як їй спалося.

Вона згадувала той день щоночі. Вона ж бачила кота. Вона знала, що він там чатує. Спершу їй було легко пояснити собі все: «Я попереджала. Я її вчила. Вона не хотіла слухати». Та чим довше тривала зима, тим гірше ці слова лунали в тиші комори, повної їжі й порожньої від дівчат.

Улюблені горішки втратили смак.

Коли сніг почав танути, дбайлива миша не витримала. Вона вийшла з нори й пішла на ту стежку, де востаннє бачила сестру. Там, у калюжі талої води, стояла знайома фігурка, худа, зі скуйовдженою шерсткою й з обгризеним кінчиком хвоста.

Дбайлива миша завмерла.

— Ти... жива?

— Жива, — сказала лінива мишка. Вона вже не була такою ліниво-пухнастою, як раніше. Очі в неї стали серйознішими. — Довго ти йшла.

— Я думала... — голос у дбайливої миші зрадливо затремтів. — Я так злякалася, що більше тебе не побачу.

— Ти ж самa послала мене до кота.

— Знаю, — прошепотіла сестра. — Я не хотіла, щоб так сталося. Я просто... так втомилася тебе рятувати. Щоразу, щоразу ти спиралася на мене. І того дня подумала: хай сама зрозуміє. Але я не думала, що все так страшно.

Мишки довго мовчали. Талий сніг крапав із гілок.

— Знаєш, — нарешті сказала лінива, — я на тебе дуже злилася. Усю зиму злилася. А потім зрозуміла: якби ти кожного разу ставила переді мною миску, я так і сиділа б у себе вдома й чекала на наступну. Це було жорстоко. Але, може, інакше я б не навчилася.

— Це було неправильно, — твердо сказала дбайлива миша. — Є й інші способи навчити. Я не мала так ризикувати тобою.

— Не мала, — погодилася лінива. — Але я вже не та, якою була восени.

Вона всміхнулася, трохи криво, бо кінчик хвоста й досі боліло.

— Ходімо до мене. Покажу свою нору. Вона маленька, зате моя.

Дбайлива миша пішла за нею. І коли побачила комору, зроблену власними лапками сестри, вона вперше за всю зиму засміялася легко.

Навесні вони разом посадили на узліссі жменьку насіння. А наступного літа обидві мишки збирали запаси, поруч, з ранку до вечора. Лінива вже не нарікала на втому, а дбайлива не лічила, хто скільки приніс.

Кіт іноді проходив повз і позіхав. Але мишки більше не боялися його. Тепер вони знали, де його стежка, і ніколи не пускали туди одна одну.

Кінець