Глава 16. Кожна казка має кінець

Насолода від спілкування, без зайвих подробиць, без вивертів душі напоказ… Коли час пролітає настільки непомітно, що кілька днів промайнули наче дві години. Навіть чужа країна здавалася ріднішою. Тому що поряд була людина, з якою кожна мить була невагомою, але значущою. Справжній друг, який не ставить незручних питань, не соромиться сказати правду, й ніколи не втрачає віру в краще. Так само як і вона…

Після заняття в центрі, Єва та Віталій вирушили на нову прогулянку чарівною зимовою Прагою. Легкий снігопад супроводжував їхню подорож. Вони плавали на теплоході по річці Влтава, роздивляючись неймовірні краєвиди чеського міста. Архітектуру, що заворожує погляд, старовинні будиночки та храми, затишні вулички, сповнені перехожих. Й постійно сміялися! Одночасно замовкали, вказуючи рукою на якусь визначну пам'ятку. Плавали таємничими закутками й протоками, що виглядом нагадували справжню Венецію. Гід розповідав цікаві факти про місця, вони прислухалися, тихо шепочучи на вушко жарти один одному. Випивали найсмачніше просеко, й не тямили себе від гарного настрою.

Але, як і кожна казка, рано чи пізно, вона закінчується… Й сьогодні був останній вечір Єви в Празі. Повертаючись до готелю, на серці було сумно. Не хотілося їхати.

— Пообіцяй, що ми ще зустрінемося, Парасолько! — майже зі сльозами в голосі, мовила дівчина.

Зупинившись у коридорі, не мали змоги розійтися, їхні двері знаходилися навпроти та шлях до них був неосяжним.

— Обіцяю, — всміхнувся Віталій, — а ти, обіцяй, що наступного разу зателефонуєш мені лише з чудовими новинами!

— Домовилися! — вигукнула Єва, сміючись та розтираючи хворе зап’ястя.

— Надумала схрестити пальці? — засміявся Друг, й простягнув до неї руку, вона поклала долоню в його.

Аж раптом він потягнув її донизу. Захихикала, нахиляючись до обличчя. Дивилися в очі один одному, трохи ніяково всміхаючись. Віталік ласкаво розглядав її обличчя та руде волосся, від якого линув аромат холодної зими, з домішкою солодкої іриски…

Їх дихання вщухло. Він поправив пасмочку вологу від снігу, не відпускаючи теплої руки.

— «Віталіку, у мене вже болить спина так стояти», — пожартував, розтиснувши дотики.

— «Пізно, подруго, я налив у долоню суперклей!» — підіграла Єва, заливаючись гучним сміхом, від якого хотілося сміятися ще більше.

Вирівнюючись, вона ніжно погладила його по голові, розкуйовджуючи чорне волосся.

— Зіграємо на доріжку? — запропонував Парасолька.

— Мабуть, вже ні. О шостій ранку треба вже бути на вокзалі. Але, — впевнено підняла вказівний палець догори, — за мною реванш!

— Якщо ти віриш, що ми ще зустрінемося, то тоді з мене також подарунок! — він трохи потріпав в’язаний комір светру з оленями, який подарувала Єва.

— Треба ж вірити в дива! — всміхнулася, нахилилася та міцно поцілувала Віталія в щоку. — Добраніч!

На вокзалі темного зимового ранку було майже порожньо. Лише два силуети, які були вкриті світлом ліхтарів. Насолоджуючись смачною гарячою кавою, Єва не могла повірити, що її поїздка завершилася. Треба повертатися з безтурботного всесвіту до колишніх клопотів. Знову зустрічатися з людьми, які не розуміють її бурхливого ритму життя. Які засуджують її непостійність, називаючи це безвідповідальністю. Лише Віталій не сказав жодного поганого слова. Але й вона…

Що вона? Почала розуміти, що за ці кілька днів ні разу не запізнилася на зустріч з Другом. Прокидалася завчасно, щоб встигнути зібратися, щоб дістатися зазначеного місця на карті, яку їй давав Віталік. Адже… він її не возив, не приводив, не допомагав. Тільки чекав, зустрічаючи з щирою широкою усмішкою та з вабливими теж всміхатися, ямочками на щічках. Вона квапилася, слідкувала за часом, думала заздалегідь, куди піти, щоб й Парасольці було зручно. Уважно роздивлялася місця, в які могла покликати його зазирнути, щоб зігрітися… Це так дивно! Вона стала такою уважною, турботливою. Готувала йому чай та приносила гарячу каву зранку до номера, поки він лише просинався й не міг зробити це швидко.

Та це все ще була та Єва, яка хотіла їхати на велосипеді, всміхаючись перехожим. Одягати в сіру дощову погоду яскраве жовте пальто і довгий шарф. Хотіла свіжі квіти на обідньому столі, безліч вогників на вікні та блискучі відчуття в серці…

— Ти неймовірна, Єво, — промовив Віталік. — Коли я вперше тебе почув, ніби почав жити спочатку.

— Що? — розвернулася до нього, присівши на лавку.

— Знаєш, я вже втратив надію. Втратив бажання щось робити. Лікуватися, тренуватися. Взагалі забув про віру, що я зможу стати на ноги. Але, коли ти заторохтіла до мене в телефон, неначе якийсь електричний заведений двигунчик, я… сказав собі, що колись побачу ту дівчину. Колись пожартую над її невдачами. А вона натомість нагадає мені, як це — радіти життю.

— Боже, ні, тобі не личить цей романтизм, припини, друже, — всміхнулася, хитаючи головою та ховаючи здивований погляд, дивлячись на скляночку з кавою.

— Я знаю, що не личить. Та завдяки тобі, я повірив. Твоя скажена непосидюча енергія зарядила мене. Тому й кажу, що ти неймовірна!

— Телефонуй, якщо потрібна буде підзарядка! — мовила, й завмерла, бо почула стукіт коліс потяга, який мав її повернути із казки додому.