Глава 14. Перший крок

Якщо тебе не влаштовує життя — змінюй його. І за покликом серця, Єва вирушила в центр міста, у пошуках виконання своїх намірів.

Віталій залишив їй адресу, де вони повинні були зустрітися в обід, але їй дуже хотілося здивувати хлопця. Ходила по парфумерних магазинах, шукаючи аромат, який би асоціювався у нього з нею, і навпаки. Утім, нічого не вдавалося. Все дуже банально. Проходячи повз чергові вітрини, Єва зачепилася краєм куртки об гострий кут стелажа, розірвавши тканину до самої спини. Почавши сміятися, вона роздивлялася дірку на одязі в дзеркалі, яке оточувало колону.

— Таке могло статися лише зі мною! Це ж треба так ловити гав... — бурмотіла сама до себе, починаючи сердитися.

І ось, в цьому сум'ятті й розчаруванні, прийшла ідея. Знайшовши невеликий магазинчик з одягом, Єва майже відразу помітила майбутній подарунок.

«Йому сподобається!» — з упевненістю вирішила, складаючи покупку в пакет з новорічними візерунками. Упряжка оленів на картонному зображенні ніби нагадувала — дива існують, не варто забувати про них!

Скориставшись інтернетом і назвами, які запам'ятала під час розмови з Парасолькою, знайшла адресу реабілітаційного центру. Приїхавши туди на таксі, відчула, як сильно почало битися серце. Зараз вона або зробить велику помилку, або постарається стати ближче до цієї людини. Увійде в його складний світ, який він приховує за променистою усмішкою. Доторкнеться до прихованого болю, розділить з ним, як він ділив всі її переживання та труднощі здалеку.

Однак, в центрі знову з'явилися перешкоди. Єву не хотіли пускати всередину. Вона майже почала проклинати себе за те, що навіть не дізналася прізвище Віталія. Навіть не запитала, як називається терапія, щоб викликати адміністратора. Жахливий сором і розчарування накотив би на будь-яку іншу, але не на Єву.

Вона згадала про спільні фотографії з вчорашньої вечірньої прогулянки. Про те, як знімала на відео, коли Віталій пародіював її переможний танець плечима, сидячи на дивані. Природно, чеську вона не розуміла, тому згадуючи всі уроки англійської з часів школи, намагалася пояснити, кого і чому їй терміново потрібно бачити.

Помітивши цю безглузду ситуацію на вході клініки, до Єви підійшла жінка, одягнена в медичний костюм.

— Чим я можу допомогти?

— О! Ви мене розумієте? Яке диво! Мені потрібно до нього! — і вона простягнула ввімкнений телефон, де програвалося відео з Віталієм.

Несподівано, жінка почала широко всміхатися, немов побачила на екрані власного сина.

— Віталій? Звичайно ж, будь ласка, я проведу вас. Він як раз займається з тренером.

— З тренером? — здивовано перепитала Єва, швидко відтягуючи комір светра туди-сюди, спітнівши через хвилювання.

— Зараз все зрозумієте...

Вони підіймалися на ліфті кілька поверхів. Потім йшли коридорами з безліччю залів і кімнат. І за кожними незачиненими дверима Єва бачила, як люди справлялися зі своїми проблемами. На очах наверталися сльози. Адже яка вона слабка, у порівнянні з ними! Біль зламаної руки? Біль від «розбитого серця»? Та дурниці це все! Неприємні дрібниці, які трапляються абсолютно з кожним. А ось впоратися з жахливими ушкодженнями або каліцтвами, побороти жалість до самого себе, щоб зробити перший рух, перший ривок, перший крок...

Перед очима відкрився великий зал, що нагадує спортивний. Безліч станків, спеціальних тренажерів і доріжок, на яких займалися хлопці й дівчата. У центрі цього залу вона побачила Віталія. Усередині грудей все стислося від невідомого раніше почуття...

На його обличчі не було усмішки. Піт. Від болю. Від боротьби. Устаткування, схоже на бруси, тільки поручні розташовані нижче. І він. Міцно вчепився в них, так, що руки тремтіли, лікті підгиналися... Але він намагався, він старався!

— Парасолько! — не витримала цього гнітючого болю та прокричала, покликавши його.

Злякалася, здригнулася, коли його руки трохи підкосилися, і він почав падати.

— Ні, хлопче! — крикнула, підходячи ближче. — Йди до мене!

Віталій мовчав. Звичайно, він не очікував, що вона прийде саме сюди. Не думав, що побачить його слабкість та біль. Але, ось — Єва тут. Перед ним. Стоїть серйозна, губи без звичної усмішки... Незвичайна. Щоки рум'яні, шапка з великим бубоном набакир, куртка розстебнута. Немов бігла через всю країну, аби зустрітися з ним.

— Віталію! — покликала, коли він опустив голову, не бажаючи показувати втомлені очі.

— Немає його, — сердито відгукнувся.

Єва зробила кілька кроків вперед, тренер відійшла в сторону. Подивившись уважно на хлопця з ніг до голови, ласкаво розглядаючи бліде обличчя, тихо промовила:

— Є він! Ось, увесь на місці!

Віталік хитав головою, опустивши погляд у підлогу. Коли наступного разу подивився на Єву, вона вже всміхалася, дивлячись на нього з натхненням і вірою.

— Підійди та зніми з мене шапку! — голосно скомандувала.

— Як заманливо звучить... — всміхнувся Парасолька.

— Ще заманливіше виглядатиме... Іди до мене!