Глава 1

«Жахлива доля програміста в античності», — думав я, перебираючи ногами. Переді мною йшов кінь, а в сідлі сидів вершник, одягнений у шкіряну куртку та гостроверху шапку, з луком біля коліна. Мої руки були зв'язані шкіряним ремінцем, і мотузка тягнулася від моїх зап'ясть прямо до кінської збруї попереду.

Попри всі заяви про схожість роботодавців із работорговцями, мої викрадачі не поспішали питати мене про професійні навички. Ну а я, чесно кажучи, і не поспішав розповідати. Є в мене відчуття, що вони трохи необізнані: не знають ні англійської, ні української і взагалі неписьменні — читати й писати не вміють. Зате до смерті роботою не заганяють і хіба що пилинки з мене не здмухують. Утім, я вже показав їм, що освічений, і тепер ці жителі казна-якої епохи служать мені — володарю інтелекту XXI століття! До речі, цей самий інтелект підказує тікати пошвидше й подалі, поки хтось такий же «грамотний», як я, не пояснив цим безграмотним, що я й сам не дуже-то освічений... і взагалі ні разу не грек.

Та ні, я вчив давньогрецьку! І знаю цілих три фрази: «Привіт», «Я є грек» і «Пізнай самого себе». І саме після цих слів до мене почали ставитися як до інтелектуала (тобто грека). І здається мені, що зараз ми йдемо якраз до тих самих греків в Ольвію. Вони швидко засмутять і мене, і моїх хазяїв щодо моєї не найвищої цінності. І є підозра, що я цього можу й не пережити. Здогадку підтверджували й уривки розмов: слово «Ольвія» там точно проскакувало.

Роздуми про те, як драпати звідси, перервала раптова зупинка. До мене підійшов один із кочівників і простягнув невеликий шматок сушеного м'яса. Це була не перша зупинка. Мене спіймали ще вчора вдень, і ще на вечірньому привалі я зрозумів, наскільки це м'ясо тверде. А також дізнався, що мої работорговці не дадуть його спокійно пережувати і пропишуть прискорювальних пенделів за невиконання нормативів зі швидкості.

Але, попри мою неспішну трапезу, цього разу мене ніхто не підганяв. Усі довкола були зайняті: щось палко обговорювали й метушилися. У якийсь момент мене відв'язали від коня, прив'язали до дерева, перевірили вузол на руках, після чого сіли верхи й погнали за горизонт, де тільки-но починало сходити сонце. Поруч залишився лише один старий степовик — невисокий дід у теплій шапці й куртці, з ножем на поясі — і пара коней.

Ого! Це що за халява? Мені на блюдечку дали шанс утекти! Тільки як? Я зв'язаний, поруч досвідчений воїн, а довкола — невідома епоха і казна-що.

Ладно, жартую. Ви забули, що я людина XXI століття? Тому, як справжній Гудіні, скидаю ремені, стрибаю на найближчого коня і скачу в захід сонця, поки охоронець фігіє від моєї крутості!

«Та-а-ак, саме так і запишу», — думав я, обережно змочуючи ремені ранковою росою. Колись чув, що нова шкіра від намокання стає м'якшою і краще розтягується. Швидко кинув оком на степовика. Він стояв наді мною й уважно стежив за моїми діями.

Упс... Так, неспішно взяв кілька крапель у долоні: ага, це я не ремені намочую, а пробую випити роси! Сторож усе ж таки змилосердився й кинув мені бурдюк із водою. І відійшов до коней.

«Так, тепер порухати руками... Хм, вони не помітили ні першого, ні другого разу, та й під час перевірки теж: ремінці затягнуті не туго. Це відомий фокус — під час зв'язування напрягти м'язи, зігнути великий палець і поставити руки не паралельно, а трохи навхрест. Це дозволяє після зв'язування спокійно вибратися. Тому повільно, неспішно стягую ремені... Хм, і майже не боляче!

А-а-а-а, чорт, як же боляче! Не думай про біль, думай про мікроби, які призведуть до інфекції та смерті, якщо не обробити руки йодом...

Фух, зняв! Що ж, тепер кінь. Так, де найближчий кінь? О, бачу! Він — якраз за кочівником, який біжить прямо на мене.

Так, ноги в руки й побігли!

Відбігаю метрів на десять і розвертаюся. Ага, він пробіг іще трохи й зупинився, після чого повернув назад до коня. Напевно, подумав, що я дремену далі, і йому буде значно простіше наздогнати мене верхи.

Тому я йду слідом за ним — назад до дерева, до якого був прив'язаний, але тримаю безпечну дистанцію. Він розвертається, бачить мене й те, що я нікуди не тікаю. Секунду розмірковує... і знову пробує до мене підбігти! Ну а я — знову відбігаю.

Ага, він бачить, що пішки мене не наздожене, і знову прямує до коня. Ну а я що? Я просто жбурнув каменюкою в коня, до якого саме підходив воїн!

Кінь брикається і штовхає кочівника на землю, після чого дає добрячого драпака. За ним кидаються й інші коні, розбігаючись абикуди.

Ну, тепер можна тікати! Я розвернувся в протилежний від кочівника бік і побіг захоплювати цей світ.

«От зараз до Риму добіжу, захоплю владу й повернуся з кількома легіонами підкоряти ці землі...»

Хух, я пробіг уже декілька сотень метрів.

— Хах, — зітхаю я в задишці. — Можна й відпочити! Розвертаюся глянути, скільки подолав, і бачу: за якихось метрів тридцять позаду чеше мій сторож.

Упс... Тікаю далі!

Попереду, метрах у шістсот, помічаю невеликий перелісок і з останніх сил біжу туди. Та коли майже добігаю, з-поміж дерев вискакує степовик на коні.

«Ну все, добігався», — тільки й устигаю подумати. Але вершник просто пролітає повз мене! І тут я помічаю, що за ним біжить якась людина з сокирою.

Я зупиняюся. Степовик за мною — теж. І воїн із сокирою — теж.

Раптово степовик стартує в протилежному напрямку. Але далеко він не втік: йому прямо в спину зі свистом прилітає сокира. Ага, та сама, яку тільки-но тримав воїн переді мною.

«Здаюся!» — кажу я, піднявши руки.

Помічаю, що з переліску виходять іще декілька бородатих чоловіків у грубих полотняних сорочках і шкіряних постолах. Так, цікаво, чи знають вони приказку «ворог мого ворога — мій друг», чи вони тут теж безграмотні?

— А ти хто такий будеш? — запитав найгрізніший із воїнів — кремезний здоровань із підстриженою бородою, перехопивши сокиру зручніше для удару.

— Я бачив, як за ним біг оцей, — сказав той, хто вийшов першим, указуючи на вже мертвого переслідувача.