Глава 25

— Ти нікогоооо не врятуєш... — відлуння багатоголосого вироку ще вібрує в кістках, коли простір навколо кам'яного плато просто вибухає.

​Безодня не б'є кігтями чи вогнем. З Ядра, яке секунду тому намагалося поглинути Рейнара, виривається сліпуча, чорна хвиля чистої ментальної енергії. Кайрен навіть не встигає вдихнути. Удар вибиває повітря з легень. Тіло відкидає назад, жорстко перекидає через гострі уламки кристалів. Темрява миттєво ковтає свідомість, стираючи звуки, світло та біль.

​Тиша.

​Важка, абсолютно мертва тиша.

​Кайрен із хрипом розплющує очі. Жадібно ковтає повітря, у якому змішалися гар і пил розпеченого каменю. Голова розколюється на тисячі скалок, у вухах стоїть високий, монотонний дзвін. Він лежить на спині, дивлячись на понівечене склепіння підземелля. Там, де раніше були суцільні брили, тепер лише величезні діри, крізь які пробивається тьмяне, мутне світло з верхніх ярусів Академії. Земля під Драксарією більше не стогне. Усе закінчилося.

​Кайрен перевертається на живіт. Обдирає долоні до крові об кристалічне кришиво і спинається на ноги. Тіло не хоче слухатися. Світ перед очима хитається. Ядро перетворилося на  потрісканий шматок мертвої породи. Дракони зникли — розбрелися або полетіли геть, щойно невидимі ланцюги луснули.

​Крізь дзвін у вухах пробивається шурхіт кроків.

​Кайрен різко обертається, інстинктивно стискаючи кулаки. Біля самого вівтаря, серед сірого пилу, стоять двоє. Професорка Ліора — тепер в очах замість моторошної чорноти Безодні плескочеться цілком людський, відчайдушний шок. Вона більше не маріонетка. Поруч із нею — куратор Вейл. Вони обережно піднімають з кам'яної плити тіло Рейнара.

​— Пульс слабкий, але він дихає, — хрипко кидає куратор Вейл, перекидаючи руку Рейнара через своє плече. — Тримай його міцніше, Ліоро. Треба негайно підняти його до лазарету, поки перекриття не обвалилися остаточно. Кайрене ти чого застиг? Давай забирайся звідси теж.

​Кайрен завмирає. Киває. Рейнар живий. Грудна клітка друга ритмічно здіймається. Безодня не змогла його поглинути.

​Але де всі інші? Де Вірея? Де Торік і Зіірі, яких викладачі загнали в кут перед самим вибухом?

​Кайрен відвертається від куратора та Ліори, які повільно тягнуть Рейнара до вцілілих сходів. Він хоче щось сказати, але поки що рот не слухає його. Ступає у густу пелену попелу, що щільно вкрив протилежний бік печери.

​— Торіку... Віреє... Зіірі... — нарешті лунає його власний, хрипкий голос і миттєво розчиняється в мертвій тиші.

Він пробирається крізь густу сіру млу, від якої дере горло й важко дихати. Попіл, наче брудний, гарячий сніг, хрустить під підошвами важких чобіт. Кожен вдих дається з болем, обпікаючи легені могильним холодом та присмаком спалених сподівань. Кайрен просувається вперед, спотикаючись об вивернуті кам'яні плити, що стирчать з підлоги, мов гнилі зуби, та уламки чорних кристалів, які колись пульсували колективною пам’яттю, а тепер перетворилися на гостре, мертве сміття.

​Там, куди не дотягується слабке світло, що пробивається крізь провали зі зруйнованих верхніх ярусів Академії, у глибоких тінях, які обіймають мертве Ядро Драксарії, лежать нерухомі постаті. Багато постатей. Вони застигли в тих самих неприродних позах, в яких Ехо застало їх декілька хвилин тому. Дехто привалив своїм тілом розбиті голови ящурів, дехто замерз із простягнутою для захисного закляття рукою. Це — старшокурсники, ті самі сміливці, які влетіли сюди на своїх драконах, щоб стати живим щитом між викладачами-маріонетками та вівтарем. Їхня довіра до своїх звірів стала їхнім імунітетом від підкорення, але не від ментального вибуху, який, здається, просто випалив їхні душі. Від них залишилися лише порожні оболонки серед руїн. На перший погляд здається, що вони  просто сплять. Лежать із заплющеними очима, ніби сон просто затягнувся назавжди

​— Торіку... — хрипить Кайрен порожнечі, намагаючись переконати самого себе, що його друзі просто десь сховалися. — Зіірі! Віреє!

​Голос тоне у в’язкій тиші печери. Гарячково сканує темряву біля найближчої вцілілої колони, куди, як він пам’ятав, Торік задкував під тиском Драґорна. У тумані трохи розсіюється сіра завіса, і Кайрен завмирає. Серце пропускає удар, а тоді пускається в шалений, хворобливий пляс.

​Там, під примарним променем світла, що ледве пробивається зверху, чітко видно тіло. Спочатку він звертає увагу на розірвану мантію, вкриту товстим шаром попелу. Рука простягнута вперед, наче флоріанець намагався дотягнутися до чогось, що вислизнуло з його пальців в останню мить.

​Кайрен підповзає ближче, серце колотиться так боляче, наче хоче пробити ребра. 

«Дихай, Торіку, дихай! Благаю, тільки дихай!» Розум відмовляється приймати очевидне. Він намагається згадати, коли востаннє бачив його живим. «Ось Торік скиглить про те, що підземелля Драксарії надто холодні для його чутливої флоріанської шкіри. Ось він незграбно махає рукою, запевняючи, що його квіткові дракончики на його планеті зовсім не кусаються, а просто люблять бавитися.» Цей спогад на мить перекриває жахливу реальність.

​Кайрен обережно торкається зап'ястя друга. Шкіра холодна. Тепло, яке зазвичай пульсувало під цією шкірою, зникло. Попеляста плівка вкриває широко розплющені очі, в яких застиг не страх, а... безмежна втома. Наче він просто перестав боротися.

​Кайрен бачить, що у Торіка в кулаці щось затиснуто. Торік стискає маленький, ніжний, зелений паросток. Наче в останні секунди життя він тримався не за зброю, не за магію, а за це крихітне життя, яке так відчайдушно намагався зберегти в темряві Академії.

​Спогад спалахує миттєво: Торік сидить на ліжку в своїй кімнаті, обережно поливає цей паросток зі старого горщика. «Він виживе, Кайрене. Навіть тут, у цій Академії, він виживе», — посміхався він тоді, оберігаючи його від протягів. Він вірив, що життя сильніше за цю Безодню. І рослина дійсно вижила. Відтоді як вона розрослася Торік носив їз собою маленький паросток, як талісман. І на згадку про дім, за яким так сумував.