Глава 24

Камінь під ногами не просто здригається — він починає несамовито, не по-людськи кричати.

​Глухий, вібруючий звук прошиває підошви чобіт і вкручується прямо в кістковий мозок. Там, глибоко в холодних надрах Драксарії, куди не сягає світло жодного смолоскипа, троє Верховних Архонтів щойно здійснили свою найфатальнішу помилку. Вони одночасно повернули кристалічні ключі в пульсуючій панелі стародавнього осередку, наївно вважаючи, що активують протокол абсолютного контролю (хоча насправді це нагадувало спробу приборкати ядерний вибух за допомогою дірявої паперової парасольки). Академію побудували на цій проклятій скелі не через стратегічну висоту. Під її фундаментами століттями спало одне з найдавніших місць драконячої колективної пам'яті. І зараз, замість того щоб підкоритися, осередок захлинається енергією Архонтів і випльовує її назад. Ехо виривається з ланцюгів.

​Кайрен ледь встигає вхопитися за край колони, коли коридор Західного крила підкидає, мов палубу корабля під час лютого шторму. Студенти поверталися з занять.

​— Що за чортівня?! — вичавлює з себе Торік. А далі стогнучи гепається на коліна, інстинктивно обхопивши голову руками, наче намагається утримати власний череп від розколювання.

​Зіірі відсахується до стіни, важко хапаючи ротом повітря. Вуха смикаються й щільно лягають уздовж голови. Він завмирає, дивлячись перед собою величезними очима, і навіть не намагається приховати, наскільки наляканий. Тут уже не до логіки. Тіло саме підказує йому, що треба бути напоготові.

​— Це не сейсмічна активність! — зривається на істеричний фальцет. — Мережа... Вона колапсує! Хтось розірвав бар'єри!

​Ударна хвиля, що котиться коридорами, виявляється не фізичною, а ментальною. Зі щілин між кам'яними плитами сочиться чорний, в'язкий туман, що пахне гнилою кров'ю. Повз них, спотикаючись, мчить група другокурсників, але раптом один із них вигинається дугою і з розмаху б'ється потилицею об стіну. Хлопець сповзає на підлогу, як безпорадна лялька. За ним повалюється ще одна дівчина, потім викладач, що вибіг із сусідньої аудиторії. Вони не непритомніють —  тіла б'ються в судомах, з носів тече густа чорна рідина, а очі округлилися, райдужки повністю поглинула сіра сліпота (фізична оболонка ще залишалася тут, тоді як їхню свідомість уже безжально засмоктало у м'ясорубку колективної мережі).

​Раптом товсте скло у високих вікнах коридору вкривається павутинням тріщин і з дзенькотом осипається дощем осколків. З боку ангарів долинає багатоголосий, розриваючий барабанні перетинки рев. Десятки, сотні драконів водночас завивають не від люті — вони кричать від агонії, божеволіючи у своїх стійлах.

​Кайрен, якого Ехо дивним чином оминає, залишаючи розум абсолютно чистим і холодним, різко обертається. Серце пропускає болісний удар.

​Рейнар.

​Хвилину тому він ще стояв поруч із ними, а зараз завмер посеред коридору. Очі вже перетворилися на два провали живої безодні. Він не б'ється в судомах, як інші. Навпаки, Рейнар рухається з лякаючою, плавною грацією механізму, який щойно отримав нову, смертоносну директиву. Повільно повертається і мовчки чимчикує просто в густий чорний туман, туди, де сходи ведуть у найглибші, закинуті підземелля Драксарії.

​— Рейнаре, стій! — гаркає Кайрен, зриваючись з місця, але прямо перед його носом зі стелі з гуркотом обвалюється масивна кам'яна балка, відрізаючи шлях.

Кам'яна балка розколюється на десятки гострих уламків. В повітря піднімається густа, задушлива хмара багатовікового пилу (і, ймовірно, стільки ж прокльонів перших будівельників Драксарії, бо всі секрети зараз виверталися назовні). Кайрен відсахується, прикриваючи обличчя рукавом мантії, та люто лупить кулаком по вцілілій частині стіни, здираючи шкіру на кісточках.

​— Рейнаре! — горлає у в'язку темряву, але відповіддю йому слугує лише монотонний, низькочастотний гул, що виповзає з розверзнутих підземель. Все це нагадує дихання гігантського, вмираючого звіра.

​Торік ледве спинається на ноги, обмацуючи свою шию. Перевіряє, чи голова все ще тримається на плечах. Намагається триматися, хоч це доволі складне завдання в даній ситуації. 

​— Він пішов просто туди... — лепече, тицяючи пальцем у чорний туман. — Кайрене, він навіть не кліпнув! Його очі... боги, що з його очима?!

— Свідомість зламано. Екстрено перепрограмовано, — хрипить Зіірі. Спирається на стіну. Жадібно вдихає, не встигаючи перевести подих. Вуха сіпаються в конвульсіях,  він намагається відфільтрувати інформаційне сміття, що розриває простір. — Ментальний тиск перевищує норму в тисячі разів. Мої нейронні зв'язки горять. Воно тягне його до джерела. До Ядра.

​Раптом з-за повороту, розкидаючи носаками чобіт уламки цегли, вивалюється дівоча постать. Хлопцям відкривається приголомшлива картина : сріблясте волосся сплуталося в дике кубло, на щоці красується брудний слід від сажі, але в руках вона міцно стискає важкий розвідний ключ (вочевидь, поцуплений з якоїсь відкритої технічної шафи по дорозі). Вірея різко гальмує, ледь не послизнувшись на свіжій кривавій калюжі.

​— Якого біса тут відбувається?! — вигукує, задихаючись. Поглядом швидко сканує хлопців, помічаючи відсутність одного з них. — Де Рейнар? І чому половина Західного крила б'ється в конвульсіях, пускаючи чорні слюні?!

​— А де твоя льодяна охорона? — натомість огризається Торік, відступаючи за спину Кайрена. — Чому принц не сховав тебе у своїй вежі?

Вірея різко змахує брудне волосся з обличчя. Хоче одягти свою звичну спокійну маску, та виходить лише якесь кривляння. В очах, що ще недавно ховали розгубленість і втому, більше немає ні сліду колишньої покірності. Усі ці місяці вона була лише фігурою на їхній чоловічій шахівниці. Розрив із Дракеном — його зневажливе тавро зрадниці — дивним чином зірвав із неї задушливі кайдани. Вона до нестями зла на Льодяного Принца за його жорстокість. Зла вона і на Моргата за його небезпечні, самовпевнені ігри, які призвели до тієї розправи в її кімнаті.