Глава 21

— Професоре Кровіс, ви щось сказали? — Вірея здригається, коли професор, який до цього хвилину стояв нерухомо, втупившись у порожню стіну, різко розвертається до них. Він дивиться на студентів червони очима. Та, що ще більш моторошніше, на щоці в нього пульсує товста вена.

​Кровіс не відповідає. Він лише дивно хрипить, а ще перебирає кістлявими пальцями папери, на яких нічого не написано. Весь клас тамує подих. Торік сидить поруч із Кайреном, втиснувши голову в плечі, і мліє від страху.

​— Чувак, у нього з рота... щось капає? — шепоче Кайрену на вухо, майже не розтуляючи губ.

​Кайрен киває, але і не може відвести погляду від викладача. Справді, на підлогу перед столом Кровіса падає густа, темна рідина, але сам професор, здається, цього не помічає. Він знову завмирає, дивиться крізь них, крізь стіни, у якусь іншу реальність, невидиму для студентів.

​— Це божевілля, — цідить Кайрен крізь зуби. — Ми викрали документи про проєкт Ехо, а вони... вони навіть не приховують, що тут коїться.

​— Може, треба підняти тривогу? — Вірея озирається на інших студентів. Але більшість першокурсників сидять, мов паралізовані. Ніхто не сміється, ніхто не шепочеться, навіть Зіірі — зазвичай зосереджений на показниках — зараз просто дивиться в одну точку, наче під дією гіпнозу.

​— Ти не бачиш? — Рейнар, який до цього моменту сидить абсолютно нерухомо, раптом тихо відзивається. Він теж доволі напружений. — Вони не "не роблять нічого". Вони просто вже не можуть. Ехо... воно вже тут.

​Рейнар вчіплюється в парту так, наче це єдине, що не дає йому зірватися. Кайрен помічає, як його однокурсник здригається — не від страху, а від болю, ніби всередину його черепа щойно встромили розпечену спицю.

​— Рей, ти як? —  простягає руку, щоб торкнутися його плеча, але Рейнар відсахується, мов від удару струмом.

​— Не чіпай! — гаркає. Його очі на мить заливає нестерпна темрява, а потім він знову натягує маску спокою, хоча на лобі виступає густий піт.

​Пара триває ще двадцять хвилин, які відчуваються як двадцять років у пеклі. Кровіс бубонить щось про «трансцендентність свідомості», але звуки зливаються в нестерпний гул. Нарешті професор різко розвертається і виходить з аудиторії, не оголосивши закінчення заняття. Студенти непевно піднімаються, ніби виходять із трансу.

​Рейнар не чекає ні секунди. Як тільки професор зачиняє двері, він зривається з місця. Він ледве втримує рівновагу, рухаючись різко й незграбно. А далі навіть не дивиться на інших, і просто вилітає в коридор.

​— Рейнар! — гукає Торік, але той не озирається.

​Кайрен, Вірея та Торік перезираються і кидаються слідом. Вони наздоганяють його біля дверей його кімнати. Рейнар ледь встигає відчинити замок і ступити усередину, як ноги підкошуються. Він осідає на підлогу, ніби з нього миттєво висмоктали весь скелет.

​Бамц! —  вдаряється головою об край металевої стійки ліжка.

​— Рей! Рей, чуєш? — Торік підлітає до нього, намагаючись перевернути на спину.

​Рейнар заплющує очі, дихає дуже дивно, що здається, ніби він задихається. Кайрен опускається поруч, притискає пальці до його шиї — пульс б'ється шалено, нерівномірно.

​Але навіть у цьому стані Рейнар не втрачає зв'язок. Губи  ворушаться.

​— ...тисячі... — хрипить чужим голосом. — Вони всі кричать одночасно... Кайрене... вони не просто шепочуть. Вони вимагають... Вони бачать тебе, Кайрене. Вони бачать твою порожнечу...

​Рейнар раптом різко вигинається, ніби його вдаряє розрядом, і знову обм’якає. У кімнаті стає неймовірно тихо. За стіною Академії, десь у темних глибинах Закритого Сектора, лунає низький, вібруючий звук, від якого вібрують шибки у вікнах.

​— Що нам робити? — шепоче Торік, поглядаючи на непритомного друга, як на вибуховий пристрій, що ось-ось здетонує. — Ми втрьох тут, а він... він наче міст. Якщо він відкриється до кінця, нас усіх тут розірве.

​— Ми не відійдемо від нього, — Кайрен відповідає твердо, хоча всередині все холоне. — Це тільки початок. Ехо почало гру.

— Я спробую знайти допомогу,– озивається Вірея, і вилітає з кімнати.

— Швидше, сюди! — Вірея влітає до кімнати через 10 хвилин, ледь не збивши з ніг Торіка. За нею, плутаючись у довгих полах мантії, забігає професорка Ліора.

​Чомусь бліда, але в руках вона вже тримає скляний флакон із густою рідиною, що світиться отруйно-фіолетовим. Миттєво падає навколішки біля Рейнара, відкидає йому голову назад і силоміць вливає настій до рота.

​Рейнар вигинається дугою, з горла виривається хрипкий, моторошний звук, схожий на гарчання кількох звірів одночасно. Він різко розплющує очі — чорнота повільно відступає. Тепер очі знову блищать.

​— Тримайте його! — командує професорка, і Кайрен із Торіком підхоплюють важке, наче свинцеве, тіло друга, перетягуючи його на ліжко.

​— Що з ним? — Вірея обхоплює себе руками. — Професорко, ви ж все бачите! Ви бачите, що відбувається! Чому Академія просто чекає, поки нас усіх тут переб'ють по одному?!

​— Адміністрація тримає ситуацію під контролем, — промовляє завчені слова, але голос тремтить від страху. Професорка уникає їхніх поглядів. — Це просто... тимчасові ментальні сплески.

​— Досить брехати! — Кайрен підходить до викладачки. Він роззлючений. Дуже роззлючений. — Ми знаємо, що це. Ми знаємо про Ехо Безодні!

​Ліора завмирає. Флакон вислизає з її пальців і з дзенькотом розбивається об кам'яну підлогу. Блідне ще більше. Вона переводить нажаханий погляд з Кайрена на Вірею, а потім на Рейнара, який ледве дихає на ліжку.

​— Ви... ви не повинні вимовляти цього вголос, — шепоче вона, і.....тремтить. — Я... я повинна йти до ректорату. Негайно. Замкніть двері і нікуди не виходьте. Я прийду провідати його ввечері.

​Вилітає з кімнати так само стрімко, як і з'явилася.

​Переконавшись, що Рейнар заснув важким сном, Кайрен киває Торіку, і вони вдвох тихо виходять, прямуючи до кімнати флоріанця.

​Тільки-но двері зачиняються, Торік починає нервово міряти кімнату кроками, розмахуючи руками.