Глава 3.

Кайрен прокинувся від того, що власне серце намагалося виламати йому ребра зсередини.
​Він різко сів на левітуючій плиті, судомно хапаючи повітря відкритим ротом. Розумна срібляста ковдра здавалася зараз важкою, мов справжня могильна плита, а тепло, яке вона давала, перетворилося на задушливий жар. У вухах досі металевим скреготом лунав той шепіт. «Ти станеш відлунням...» Холодний піт стікав по скронях, заливаючи очі.
​Дурний сон. Просто нічний кошмар першокурсника. Так він намагався собі сказати, стягуючи липку від поту футболку. Але холод, що закляк між лопатками, здавався абсолютно реальним.
​Коли він вийшов у тьмяно освітлений пульсуючими стінами коридор, то зрозумів, що кошмар торкнувся не лише його.
​Двері інших камер відчинилися майже одночасно.
​Торік вивалився в коридор, тримаючись за стіну так, ніби гравітація раптом змінила напрямок. Його обличчя мало колір старого пергаменту, а завжди кумедне ластовиння виглядало як чорні дірки на мертвому тлі. Зіірі стояв біля своєї арки, безперервно кліпаючи своїми великими очима, що для інопланетянина означало крайній ступінь системного збою.
​Але найгірше виглядала Вірея. Від її ідеальної, бездоганної постави не залишилося й сліду. Перед ним постало налякане, розпатлане дівчисько, Кайрену навіть ніяково було на неї дивитися.
​І Рейнар не виглядав відстороненим. Одинак прихилився плечем до одвірка,  важко дихаючи. 
​Вони мовчки перезирнулися. Проте ніхто не наважився говорити.
Запала важка тиша, після якої не залишилося місця для слів: Безодня зазирнула в душу кожному з них. Вони всі бачили ті порожні очі. У цю саму секунду, в холодному і вогкому коридорі чужого світу, п'ятірка аутсайдерів раптом стала чимось єдиним — зграєю, що пережила перший дотик справжньої темряви.
​— Якщо хтось скаже, що йому снилися рожеві поні... — хрипко почав Торік, але голос зламався.
​— Збережи дихання, рудий, — пролунав із темряви вітальні рикаючий голос Моргата. Староста вийшов у коридор, світячись зловтіхою. — Вам воно зараз знадобиться більше, ніж кров. Шістнадцять хвилин на шосту. Ви запізнюєтесь на свою першу смерть. Каньйон Попелу чекає.
​Каньйон Попелу виглядав так, ніби сама планета тут розкололася, щоб виблювати всі свої нутрощі, а потім вони просто засохли. Небо над ущелиною мало колір гнилого, синюшного м'яса. Під ногами хрустів чорний шлак і гострі, як бритва, уламки обсидіану. З кожним кроком у повітря піднімалася хмара сірого, в'їдливого пилу, який миттєво осідав на шкірі, забивався в ніс і виїдав очі.
​— Біжіть, шматки нікчемного м'яса! БІЖІТЬ! — пролунав над їхніми головами потойбічний, скреготливий вереск.
​Кайрен ледь встиг пригнутися, коли над ним пронеслася гігантська тінь. Величезний, кістлявий дракон із напівпрозорими крилами, крізь які пробивалося зеленувате світло, дихнув у їхній бік струменем їдкого жовтого газу.
​На його шиї, прикутий важкими ланцюгами до сідла, сидів наглядач. Старшокурсник-інопланетянин із неймовірно довгою шиєю і шкірою, що нагадувала розплавлений віск, у якому хтось недбало прорізав три дірки — для очей і рота. З пащі крапала чорна слина, яка, падаючи на каміння, залишала шиплячі дірки.
​— Відстаючих зжеруть Глибинні Слимаки! — репетував інший наглядач, чиє обличчя сховалося за кістяною маскою, а його ящур, вкритий шипами розміром зі списи, клацав щелепами в сантиметрах від п'ят Торіка.
​Якась скотобійня, а не пробіжка.
Новачки такого не очікували.
​Торік біг, видаючи звуки, схожі на передсмертні хрипи астматика.
— Мої легені... — просипів він, спотикаючись об гострий камінь. — Вони щойно подали... на розлучення... з моїм тілом!
​— Продовжуй переставляти ноги, Бамбл, або тебе розлучать із головою! — гаркнув Кайрен, хапаючи рудого за комір форми і смикаючи вперед.
​Для Кайрена цей крос став неочікуваним відкриттям. Поки всі інші задихалися, кашляли і падали, він відчував дивну, похмуру перевагу. Таріс-9 — його рідна планета — була суцільною пиловою бурею. Він усе життя дихав шлаком і бігав по гострих каменях. Це було його середовище. Його прокляте, суворе минуле зараз рятувало йому життя.

​Вірея бігла попереду нього. Дівчина відчайдушно намагалася зберегти свою фірмову рівну поставу, але Драксарія швидко збивала пиху навіть із найкращих елітних студентів. Дівчина хрипіла,  розкішна форма вкрилася шаром брудного попелу, на щоці кровоточила подряпина від летючого каменя. Вона спіткнулася та впала на коліна  в сіру пилюку.
​Кістлявий дракон наглядача миттєво спікірував униз, роззявивши пащу.
​Кайрен, не роздумуючи, зробив ривок. Він схопив Вірею за руку і, без церемоній рвонув її вгору, ледь не вивихнувши їй плече, якраз у ту мить, коли щелепи ящура з гучним КЛАЦ зімкнулися там, де секунду тому була її голова.
​Вірея витріщилася на Кайрена. Здається хлопцю вдалося вловити краплю вдячності в її очах, яку вона негайно спробувала сховати.
​— Якщо ти помреш, Моргат змусить мене тягнути твій труп до фінішу, — вишкірився Кайрен, випльовуючи гіркий попіл. 
— Рухай ногами, принцесо!
​— Мій пульс сягнув ста дев'яноста ударів на хвилину, — абсолютно беземоційно, але дуже швидко прохрипів Зіірі, який біг поруч із неймовірною, довготелесою грацією. — Згідно з біологією мого виду, у мене щойно мав статися мікроінсульт. Це захоплюючий емпіричний досвід.
​— Я ТЕБЕ ЗАРАЗ САМ ВБ'Ю, АНОМАЛІЯ! — заверещав Торік, відстрибуючи від краплі кислотної слини наглядача.
— БІЖИ МОВЧКИ!
​Лише Рейнар Ксейл рухався так, ніби гравітація на нього не діяла. Темний силует ковзав поміж чорних скель, мов привид. Він не кашляв, не спотикався і, здавалося, взагалі не дихав. Але коли він на мить обернувся, Кайрен помітив, що очі одинака горять несамовитим, диким вогнем — ніби він тікав не від наглядачів, а від того, що ховалося в його власній голові після нічного кошмару. 
"Цікавий він екземпляр" – Кайрен навіть забув, що біжить.
​— Останні п'ятсот метрів, м'ясо! — проревів восколиций наглядач, коли його дракон дихнув справжнім, ревучим полум'ям прямо над їхніми головами, обпалюючи волосся. — Хто прийде останнім, чиститиме стійла мантикор голими руками!
​Кайрен зціпив зуби, відчуваючи смак крові в роті, підхопив Торіка, який вже почав осідати на каміння, і потягнув його вперед, в густу завісу гарячого попелу. Драксарія намагалася їх зламати з першого ж ранку, але вони, брудні, обірвані й налякані, не збиралися ставати її сніданком. Точно не сьогодні. 
На фініші Каньйону Попелу їх чекав Моргат. Староста сидів на уламку чорної скелі, ліниво підкидаючи в повітря якогось іржавого ножа, і виглядав так, ніби щойно подивився найкращу комедію року. Винагородою стала його задоволена усмішка, коли п'ятірка першокурсників, кашляючи сизим пилом і ледве переставляючи ноги, перетнула невидиму лінію.
​— Які ж ви жалюгідні, — радісно прохрипів він, ховаючи ніж. 
— Але ви живі. Поки що. А тепер марш у душові, змийте з себе цей шлак і чешуйте на сніданок. Цього разу — самі. Я не нянька, щоб водити вас за ручку. Далі без мене. Або сидіть голодні. Діло Ваше...
​Швидко відмивши в'їдливий попіл у вже знайомому антигравітаційному душі (цього разу Торік був настільки виснажений, що навіть не хихотів від лоскоту крапель), вони попленталися до їдальні.
​Без Моргата, який учора слугував їм своєрідним бронежилетом, шлях до столу перетворився на "коридор ганьби". Їдальня гула сотнями голосів, і щойно їхня обірвана, ледь жива після кросу компанія з'явилася у дверях, старшокурсники, мов за командою, повернули голови.
​Звідусіль посипалися глузування. Хтось із третього курсу, з обличчям, вкритим дрібним синім пір'ям, голосно зацвірінькав, імітуючи їхнє жалюгідне хекання. Старшокурсниця з лускатим хвостом навмисно виставила його в прохід, ледь не збивши Вірею з ніг.
— Обережно, принцесо, не зламай корону! — зареготала вона, випускаючи з ніздрів чорний дим.
​Торік втиснув голову в плечі, намагаючись стати невидимим, а Кайрен лише сильніше зціпив щелепи, подумки обіцяючи собі, що колись він навчиться плюватися вогнем не гірше за цих виродків.